На її великий подив (вона не переставала розповідати про це аж до самої смерті), Мартін схопив з пічки прас і кинув на дошку тонку батистову блузку. Це була найкраща святкова блузка Кет Фленеген, найвибагливішої Маріїної клієнтки і найбільшої чепурунки в околиці. До того ж міс Фленеген попередила, щоб блузка була готова на вечір. Усі знали, що коло неї упадав коваль Джон Колінз, і Марії сказали по секрету, що вони завтра йдуть гуляти до парку Золотої Брами. Даремно силкувалася Марія врятувати блузку. Мартін посадив Марію на стілець, і жінка, з жахом витріщивши очі, дивилася, що діялось далі. За час, у чотири рази коротший, аніж це пішло б у неї, блузку було випрасувано, і то — визнала Марія — не згірш, якби це робила вона сама.

— Я б скінчив це значно швидше, якби праси були гарячіші, — сказав Мартін.

А тим часом у нього в руці був такий розпечений прас, що Марія ним нізащо б не зважилась торкнутися білизни.

— Ви не так збризкуєте, — сказав він їй далі. — Ось я вам зараз покажу. Тут потрібен певний тиск. Коли хочете швидко прасувати, білизну треба сприскувати й класти під гніт.

Мартін приніс із льоху ящик, приладнав до нього кришку, приволік старе заліззя, яке назбирала Маріїна дітвора. Тоді поскладав побрискану білизну в ящик, накрив кришкою і приважив заліззям, закінчивши таким чином підготовчі роботи.

— А тепер дивіться, — сказав він і, скинувши піджак, схопив прас, розпечений мало не до червоного.

— Він випрасував білизна, — розповідала згодом Марія сусідкам, — і взявся до шерстяна одежа. «Ви дурна, Маріє, — каже він, — я покажу вам, як прати шерстяне». І таки показав. Узяв бочка, дві жердини, ступиця з колеса і за десять хвилин зробив машина.

Мартін навчився цієї премудрості у Джо в «Гарячих джерелах» у Шеллі. Стара ступиця, насаджена внизу на сторчову палицю, правила за поршень. З другого кінця він прикріпив її до другої палиці, підв'язаної до бантини, так що за допомогою цього приладу можна було, орудуючи однією рукою, чудово вибивати шерстяні речі.

— І тепер я вже ніколи не перу шерстяний одяг, — кінчала вона незмінно своє оповідання, — а лишаю коло бочки з жердини дітлахів. Розумна людина цей Мартін Іден.

А проте, показавши своє мистецтво і вдосконаливши Маріїну кухонну пральню, сам він багато втратив у її очах. Весь романтичний ореол, що оточував його, розвіявся як дим, коли Марія дізналася, що він колись працював у пральні. Ні його книжки, ні поважні друзі, що приїздили до нього в екіпажах і приносили з собою віскі, тепер уже нічого не важили. Мартін був такий самий робітник, як і вона, і обоє вони належали до одного класу. Він став їй ближчий і зрозуміліший, але загадковість його зникла.

Рідня Мартінова цуралась його дедалі більше. Після невдалого виступу містера Хігінботема показав себе й містер Герман Шмідт. Мартінові пощастило продати кілька газетних оповідань, гумористичних віршів та жартів, і на деякий час його добробут трохи поліпшився. Він не тільки розплатився з боргами, а й викупив свого чорного костюма та велосипеда. Велосипед треба було відремонтувати, і на знак прихильного ставлення до майбутнього родича Мартін одіслав машину до майстерні Германа Шмідта.

Того ж самого дня Мартін побачив, що якийсь хлопчина тягне йому велосипед додому, і зрадів. Очевидно, Шмідт цією несподіваною люб'язністю теж хотів показати свою прихильність, подумав Мартін, бо полагоджені велосипеди замовці звичайно самі забирають з майстерні. Але, оглянувши велосипед, він побачив, що ніякого ремонту не зроблено. Подзвонив по телефону до нареченого сестри і дізнався, що той не хоче мати з ним нічого спільного.

— Пане Германе фон Шмідте, — весело відказав Мартін, — я маю охоту зайти до тебе і смикнути за твій швабський ніс.

— Тільки-но спробуй! Я одразу пошлю по поліцію! — гукнув Шмідт. — Я тобі покажу, як скандалити. Зі мною такі штучки не вийдуть. Я не хочу мати нічого спільного з такими, як ти. Дармоїд, ось ти хто, і мене ти не ошукаєш. Як я беру твою сестру, то ти можеш оббирати мене? Дзуськи! Чого ти не берешся до праці, щоб чесно заробляти собі на життя? Ану, відповідай!

Мартінова філософія взяла гору, приглушивши гнів. Він повісив трубку і весело присвиснув. Але скоро його охопив сум і почуття самотності. Ніхто не розумів його, нікому він не потрібен, хіба що Брісенденові, але той не знати куди завіявся.

Уже сутеніло, коли Мартін з покупками вийшов з овочевої крамниці. На розі спинився трамвай, і на приступках з'явилася знайома худорлява постать. У Мартіна радісно закалатало серце. Це був Брісенден. При світлі трамвайних огнів Мартін розглядів відстовбурчені кишені його пальта — в одній книжки, а в другій пляшка віскі.

РОЗДІЛ XXXV

Брісенден не пояснював, чому він так довго не приходив, а Мартін не допитувався. Вистачало йому, що він бачив бліде обличчя друга крізь пару, що здіймалася над склянками грогу.

— Я теж не сидів без діла, — сказав Брісенден, коли Мартін розповів йому про свої останні роботи.

Він витяг з кишені рукопис і передав його Мартінові; той, прочитавши заголовок, зацікавлено підвів очі.

— Еге ж бо, — засміявся Брісенден. — А що, добра назва? «Ефемерида». А слово це ваше, — пригадуєте, як ви мені змалювали людину як вічно живу одухотворену неорганічну матерію, останню з ефемерид, що живе в куценьких межах своєї температури, визначеної їй на коротенький шлях по термометрі. Ця ідея засіла мені в голові, і, щоб звільнитися від неї, я мусив викласти її на папері. Ну, то що ви скажете?

Коли Мартін почав читати, лице його розпашілося, а потім зблідло. Це було справжнє мистецтво. Форма тріумфувала над змістом, якщо можна назвати тріумфом це ідеальне злиття думки і слова, такого досконалого, що в Мартіна від захвату солодко туманіла голова, до очей підступали сльози, а по спині пробігав дрож. Це була велика поема, на шістсот-сімсот рядків, фантастична, дивна, неземна. Вона оспівувала людину з усіма шуканнями її духу, з усіма її пориваннями сягнути до найдальших сонць та веселкових сфер. Це була дика оргія уяви конаючої людини, яка крізь стогін упивалася останніми шаленими ударами свого знесиленого серця. Величні ритми поеми заносили в холодний вир міжпланетної боротьби, туди, де билися зоряні стовпища й стикалися холодні сонця, де серед темного безмежжя спалахували огневі тумани; і крізь усе це безперестанно, хоч і ледь чутно, линув кволий людський голос, жалюгідний лепет серед клекоту планет і грізного гуркоту розприскуваних світів.

— Я не знаю в літературі нічого подібного! — сказав Мартін, коли нарешті знов набув здатність говорити. — Чудово! Чудово! В мене голова йде обертом. Я сп'янів. Це велике вічне питання, яке невимовно хвилює мене. Цей допитливий, тихий і жалібний голос людини, що прагне збагнути незбагненне, Ще й досі бринить мені у вухах. Він як безсилий писк комара серед реву слонів та рикання левів. Проте в цьому писку відчуваєш ненаситну пристрасть. Я, певне, плету дурниці, але ця річ заволоділа мною. Це... я не знаю... це просто розкіш, та й годі. Але як ви таке творите? Як могли ви таке створити?

Мартін урвав свій дифірамб лише для того, щоб перевести дух.

— Я ніколи більше не писатиму. Я просто нікчемний віршомаз. Ви показали мені, що таке справжнє мистецтво. Це — геніально! Навіть більше, ніж геніально!

Це понад міру генія. Це — істина безумства. З кожного рядка тут світиться правда, чоловіче! Чи ви це розумієте, ви, догматику? Вам і наука не зможе заперечити. Це — істина пророча, викувана з космічного металу й сплетена могутнім ритмом звуків у мереживо краси та величі. Більше я нічого не скажу. Я переможений, розчавлений. Ні, ще одно. Дозвольте мені цю поему кудись послати.

Брісенден посміхнувся.

— На цілий світ не знайдеться жодного журналу, який би зважився її надрукувати. Ви ж і самі це знаєте.

— Ні, не знаю! Я певен, що на весь світ не знайдеться жодного журналу, який би не вхопився за цю поему. Такі твори трапляються не щодня. Це не тільки найкраща поема року, це найкраща поема століття!