— Тоді візьміть її, Звіробою, і станьте лісовим королем, — поважно сказала Джудіт, котра чула всю розмову й не відводила очей від чесного лиця молодого мисливця. — Кращих рук для неї годі шукати, і, сподіваюсь, вони триматимуть її п'ятдесят років поспіль. — Джудіт, ви, певно, жартуєте! — вигукнув Звіробій, так здивувавшись, що навіть забув про свою стриманість. — Це подарунок гідний справжнього короля, і тільки справжній король може його прийняти.

— Ніколи в житті я не говорила серйозніше, Звіробою, і щиро вас прошу — візьміть мій подарунок.

— Гаразд, дівчино, гаразд. У нас ще буде час повернутись до цього. А ти не сердься, Непосидо, бо Джудіт — кмітлива молода жінка й тямить, що до чого. Вона знає, що батькова рушниця заслужить у моїх руках більшої поваги, ніж у твоїх, і тобі нема чого журитися. В усьому іншому вона неодмінно віддасть перевагу тобі.

Непосида сердито пробурчав щось крізь зуби; але він надто квапився зібратися в дорогу, щоб затівати сварку з такої причини.

Невдовзі наспіла вечеря. Всі їли мовчки, як завжди роблять люди, для котрих їжа — тільки засіб відновити сили. А втім, цього разу печаль і тривожні думки посилювали загальну нехіть заходити в розмови, хоч Звіробій, на відміну од людей його кола, був не тільки сам вельми охочий погомоніти за столом, але часто розв'язував язика й своїм товаришам.

Та ось вечеря скінчилась, нехитрий посуд прибрано, й усі зібралися на помості, аби вислухати Звіробоєву розповідь про мету його появи в «замкові». Було очевидно, що він з цим не квапиться, але Джудіт уже не могла далі терпіти. З «ковчега» та будинку принесли табуретки, й усі шестеро сіли кружка біля дверей, вдивляючись одне одному в обличчя при мерехтливому світлі зірок. Вздовж берега, попід горбами, як завжди, панував морок, але посеред озера, куди не сягали прибережні тіні, було трохи ясніше, й тисячі миготливих зірок витанцьовували в прозорій стихії, яку ледь хвилював нічний легіт.

— Ну, Звіробою, — почала Джудіт, якій було вже несила боротися з своєю нетерплячкою, — ну, Звіробою, розкажіть нам, чого хочуть гурони й чому вони відпустили вас на слово честі. Який пароль вони вам дали?

— Відпустку, Джудіт, відпустку — так це називається! Для бранця, відпущеного на волю, це слово означає те саме, що й для солдата, якому на певний час дозволили залишити прапор. В обох випадках людина обіцяє вчасно повернутися назад. А пароль, я гадаю, слово голландське й начебто стосується гарнізонної служби. Звісно, різниця тут невелика, бо суть криється в самій речі, а не в її назві.[53] Гаразд, коли ви хочете знати вимоги гуронів, я їх перекажу. Мабуть, зволікати далі не варто. Непосида скоро подасться до річки, а зорі сходять і заходять, мовби їм і байдуже до індіянів та їхніх послань. Далебі, це не вельми приємне доручення, певен, що з того нічого не вийде, а проте мушу сказати все, як воно є.

— Послухай, Звіробою, — владним голосом перебив його Непосида. — Ти спритний на полюванні й непоганий супутник тому, хто проходить за день шістдесят миль. Але ти страшенно забарний у виконанні доручень, надто таких, що, на твою думку, не принесуть нам великої радості. Коли ти маєш щось сказати, то й говори одверто, а не крути хвостом, мов адвокат, який удає, ніби не второпає англійської мови голландця, — і це лише ради того, аби злупити з бідолахи більше грошей.

— Я розумію тебе, Непосидо. Це прізвисько тобі сьогодні вельми пасує, бо видно, що ти вже наладнався в дорогу і не бажаєш гаяти час. Так перейдімо відразу до діла, — ми ж бо й зібралися тут на раду. Еге, цю зустріч можна назвати радою, хоч серед нас сидять і жінки. Діло ж таке: коли загін повернувся із замку, мінги теж скликали раду, й, глянувши на їхні понурі пики, ти миттю збагнув би, що їм теж не з медом. Нікому не хочеться ходити битим, червоношкірому так само, як і білому. Отож, коли вони наковталися тютюнового диму, виголосили всі свої промови й багаття ради почало згасати, справу було вирішено. Певно, старші серед них зійшлися на тому, що такій людині, як я, можна дати відпустку. Ці мінги навдивовижу проникливі,— найзапекліший їхній ворог мусить це визнати. От вони й вирішили, що я саме така людина; а буває ж нечасто, — додав мисливець, втішаючись свідомістю того, що все його попереднє життя справджує цю довіру, — а буває ж нечасто, щоб вони виявляли таку честь блідолицьому. Одне слово, мене вони вшанували цією честю, і тому все сказали щиро. Ось їхня думка: їм здається, ніби озеро й усе, що є на ньому, тепер цілком у їхній владі. Томас Гаттер помер, а про Непосиду вони міркують так: мовляв, сьогодні він глядів смерті в очі й не захоче стрітися з нею ще раз, принаймні цього літа. Отже, гадають вони, у вас є тільки Чингачгук та двоє молодих жінок. Хоч їм відомо, що делавар походить з високого роду уславлених воїнів, вони все-таки знають, що він уперше вийшов на стежку війни. А дівчата в їхніх очах важать не більше, ніж їхні власні жінки…

— Ви хочете сказати, що вони зневажають нас? — втрутилась Джудіт, і очі їй спалахнули вогнем.

— Це буде видно в кінці. Вони затялися, що все озеро в їхній владі, й тому послали мене сюди з оцим вампумом, — сказав мисливець, показуючи делаварові пояс із мушлів, — і з такими словами: «Перекажи Змієві, що для новачка він діяв непогано. Тепер він може повернутися через гори до сіл свого рідного племені, й ніхто не шукатиме його слідів. Якщо він здобув скальп, нехай забере з собою: хоробрі гурони мають серце в грудях і розуміють — молодий воїн не захоче вернутися додому з порожніми руками. Якщо він досить моторний, нехай приведе загін і женеться за нами. Але Уа-та-Уа мусить повернутися назад до гуронів. Коли вона покидала їх уночі, то ненароком забрала з собою дещо таке, що їй не належить».

— Це неправда! — поважно мовила Гетті. — Тихше не така дівчина, вона не візьме чужого.

Невідомо, що сказала б обурена простушка далі, бо в цю мить Уа-та-Уа, сміючись і водночас ховаючи обличчя від сорому, затулила їй рота рукою, і та замовкла.

— Ви не розумієте гуронів, бідолашна Гетті,— заперечив Звіробій. — Вони рідко коли називають речі своїми іменами. Уа-та-Уа забрала з собою серце юного гурона, через те вони й хочуть, щоб вона повернулася й поклала серце нещасного юнака на те місце, де він бачив його востаннє. Змій, кажуть вони, надто хоробрий воїн, щоб не знайти собі стількох дружин, скількох сам забажає, але цієї він нізащо не матиме. Принаймні оце так я їх зрозумів.

— Дуже люб'язно й турботливо з їхнього боку гадати, ніби молода жінка має забути про власну сердечну прихильність тільки заради того, аби якийсь там невдаха-юнак знайшов своє загублене серце! — сказала Джудіт глузливо, але далі гіркота забриніла в її словах: — Як на мене, жінка завжди лишається жінкою, байдуже — червоношкіра вона чи біла, й ваші вожді погано знають жіноче серце, коли їм здається, ніби воно спроможне забути давні образи чи справжню любов.

— Мабуть, це чистісінька правда, коли говорити про окремих жінок, Джудіт, хоч я знаю таких, які здатні й на те й на інше. Моє друге доручення стосується вас, Джудіт. Мінги кажуть, що Хохуля — так вони охрестили вашого батька — пірнув на дно озера й більше ніколи не вирине, а тому його діти скоро потребуватимуть вігвамів та їжі. На їхню думку, гуронські курені багато кращі за хатини Йорку, тож мінги й бажають, аби ви перейшли до них і впевнилися в цьому самі. Вони визнають, що шкіра в вас біла, але гадають, що молоді жінки, котрі так довго жили серед лісів, неодмінно заблукають на розчищеному місці. Один великий воїн з їхнього гурту нещодавно втратив дружину, — він радо пересадить Дику Троянду до свого вогнища. Що ж до Слабкого Розуму, то її завжди шануватимуть і нею піклуватимуться усі червоні воїни. Мінги вважають, що все добро вашого батька має стати власністю племені, але особисті речі ви, як кожна заміжня жінка, вправі однести до вігвама свого чоловіка. Опріч цього, в них зовсім недавно трагічно загинула дівчина, тому дві блідолицих повинні заповнити спустіле місце.