— Тепер вам полегшало, тату? — спитала Гетті, згортаючи книгу. — Мамі завжди легшало, коли вона читала біблію…

— Води… — прохрипів Гаттер. — Дай мені води, Джудіт. Невже мій язик завжди отак палатиме? Гетті, в біблії, здається, є розповідь про людину, котра благала остудити їй язик, в той час як сама воїна смажилася на пекельному вогні.

Джудіт з обуренням одвернулася, а Гетті квапливо відшукала цей уривок і голосно прочитала його нещасній жертві власної зажерливості.

— Оце воно й є, бідолашна Гетті, так, оце воно й є. Зараз хоче остудитися мій язик. А що буде далі?

Навіть простодушна Гетті замовкла при цих словах. Вона не дібрала розуму, що відказати на запитання, перейняте таким глибоким розпачем. Вода — це єдине, чим могли сестри полегшити Гаттерові муки, й час від часу на його прохання вони зволожували йому спраглі вуста. Навіть Джудіт почала хреститися. А Гетті, впевнившись, що всі її намагання марні й батько вже не слухатиме біблії, впала біля нього навколішки й побожно повторювала всі молитви, які тільки знала. Вона молилася доти, поки їй здавалося, що це справді може якось допомогти вмираючому. І все-таки Гаттер прожив довше, ніж могли сподіватися дівчата, коли знайшли його. Іноді він нерозбірливо говорив щось, хоч здебільша губи його ворушилися безгучно. Джудіт напружено дослухалася й розчула слова «чоловік», «смерть», «пірат», «закон», «скальпи» та кілька інших, але з них важко було щось добрати. Однак дівчина, до якої не раз доходили чутки про похмуре й ганебне минуле її гаданого батька, зрозуміла їх.

Спливла нестерпно тяжка година. Сестри зовсім не думали про гуронів і не боялись, що ті повернуться. Здавалось, горе оберігало осиротілих дівчат від цієї небезпеки. Й коли почувся плескіт весел, то навіть Джудіт — вона ж бо єдина мала підстави боятися ворога — не здригнула; дівчина враз догадалась, що то наближається «ковчег». Без найменшого остраху вийшла вона на поміст, бо коли б навіть виявилось, що на судні немає Гаррі Непосиди й що там порядкують гурони, втекти все одно було неможливо. Джудіт почувалася спокійною і впевненою, як часом трапляється, коли людину спіткають найбільші злигодні. Та цього разу лякатись не було чого: Чингачгук, Уа-та-Уа й Непосида — всі троє стояли на палубі баржі й пильно вдивлялися в «замок», бажаючи впевнитись, що вороги справді забралися геть. Вони теж бачили, як поверталися на берег гурони і як човник з дівчатами підплив до будинку. Врахувавши останнє, Марч підігнав баржу до «замку». Коротко пояснивши Джудіт, що небезпека минула, він пришвартував судно біля його постійного причалу.

Джудіт не обмовилась ані словом про стан свого батька, але Непосида знав її надто добре й одразу збагнув, що сталося якесь лихо. Він зайшов у будинок, однак уже не з таким пихатим виглядом, як звичайно, і, пропхавшись у кімнату, побачив Гаттера, що лежав горілиць долі, а поруч нього Гетті, котра турботливо обмахувала старому лице.

Події цього ранку неабияк вплинули на Непосиду. Незважаючи на вміння плавати й рішучість, з якою він обрав єдино можливий спосіб порятунку, безпомічне борсання у воді справило на Марча таке ж враження, яке справляє на переважну більшість злочинців близькість невідхильної кари. Страх смерті й відчуття цілковитої безпорадності досі жили в його уяві. Відвага цієї людини визначалася головно її фізичною міццю і аж ніяк не силою волі та духу. Такі герої швидко втрачають мужність, коли їх зраджують власні м'язи. Щоправда, Непосида був тепер знову і вільний, і сильний, але недавні події ще не пригасли в його пам'яті. Втім, коли б йому судилося прожити навіть ціле століття, він і тоді не забув би пережитого; оте жахливе купання, очевидно, мало змінити його поведінку та пом'якшити вдачу.

Непосида був не тільки приголомшений, побачивши свого давнього приятеля в такому безнадійному стані, але й страшенно здивований. Адже в сутичці з гуронами він геть забув про старого і не знав про його лиху долю.

Індіяни прагнули захопити його живцем, не вдаючись до смертоносної зброї. Отож, природно, Непосида гадав, що Гаттера просто скрутили, тоді як він сам урятувався тільки завдяки своїй велетенській силі та щасливому збігові обставин. Смерть серед урочистої тиші кімнати була для Непосиди новиною. Хоча він і звик до сцен насильства, проте йому ще ніколи не доводилося сидіти в узголов'ї людини, пульс якої в нього на очах дедалі слабшав і слабшав. Та зміни в почуттях поки що майже не відбилися на поведінці Непосиди, і несподіване видовище змусило його виголосити таку вельми характерну промову.

— Оце то штука, старий Томе! — сказав він. — Виходить, бродяги не тільки здолали тебе, але й розпорядилися тобою, як їм забаглося! А я, їй-право, думав, тебе взяли в полон, і гадки не мав, що тобі будуть такі непереливки.

Гаттер розплющив осклілі очі й дико подивився на промовця. Безладні спогади завирували в його запаленому мозкові, коли він побачив свого товариша. Старий, здавалося, боровся з цими примарами, але вже був не здатен відрізнити фантастичні образи від дійсності.

— Хто ти такий? — хрипко прошепотів він, бо вже зовсім знесилів і не міг говорити на повен голос. — Хто ти такий? Ти схожий на штурмана «Снігу» — він також був велет і трохи не взяв над нами гору.

— Я твій товариш, Плавучий Томе, і не маю нічого спільного з якимсь там снігом. Зараз літо, а Гаррі Марч з першими заморозками завжди покидає ці пагорби.

— Я знаю тебе, ти Гаррі Непосида. Я продам тобі скальп. Чудовий скальп дорослого мужчини. Скільки даси?

— Бідолашний Томе! Торгувати скальпами,

виходить, далеко не так вигідно, як нам гадалось. Я твердо поклав облишити це й зайнятися не таким кривавим ремеством.

— Чи пощастило тобі добути хоч один скальп? Мій, бач, пропав. Що відчуває людина, коли здирає чужий скальп? Я тепер знаю, що відчуває вона, коли втратить свій власний: вогонь і полум'я в мозкові й нестерпний щем у серці. Ні-ні, Гаррі, спершу вбивай, а потім скальпуй!

— Про що торочить старий, Джудіт? Він говорить так, ніби це діло остогидло йому не менше, ніж мені. Навіщо ви зав'язали йому голову? Чи дикуни розчерепили.її своїми томагавками?

— Вони зробили з ним те, Гаррі Марчу, що ви обоє хотіли зробити з ними. Вони здерли шкіру й волосся з його голови, аби одержати гроші від губернатора Канади, як ви намагалися здерти шкіру з гуронських голів, аби одержати гроші від губернатора Йорку.

Джудіт щосили намагалася зберегти зовнішній спокій, але почуття, що бурхали в ній у цю мить, та й сама її вдача не дозволяли їй говорити без дошкульної гіркоти. Гетті подивилася на неї з докором.

— Не годиться дочці Томаса Гаттера казати таке, коли Томас Гаттер помирає у неї на очах, — заперечив Непосида.

— Дякувати богові, це не так! Хоча б який гріх лежав на совісті моєї нещасної матері, я, в усякому разі, не дочка Томасові Гаттерові.

— Не дочка Томасові Гаттерові?! Не зрікайтеся старого в його останні хвилини, Джудіт, бо такого гріха бог не простить ніколи. Якщо ви не дочка Томасові Гаттерові, тоді чия ж ви дочка?

Це запитання трохи приборкало невгамовний запал Джудіт. Втішаючися з того, що позбулася батька, якого вона ніколи не могла любити по-справжньому, дівчина зовсім не подумала, хто ж тепер заступить його місце.

— Я не можу сказати вам, Гаррі, хто був мій батько, — відповіла вона вже лагідніше. — Сподіваюсь принаймні — то була чесна людина.

— Чого ви не можете сказати про старого Гаттера? Авжеж, Джудіт, не заперечую, про Плавучого Тома таки ходили різні чутки, але ніхто не може вберегтися од подряпин. Є люди, що й про мене плещуть язиками казна-що. Ось навіть ви, попри всю вашу вроду, і то не уникли цього.

Важко сказати, до яких наслідків могли спричинитися ці слова при вже відомій нам запальності Джудіт та при її давній неприязні до Непосиди, але саме цієї миті всім стало ясно: наближається остання хвилина Гаттера. Джудіт і Гетті вже стояли біля смертельної постелі своєї матері й назавжди закарбували в пам'яті прикмети неминучого кінця. Тому Джудіт раптом зів'яла, а обличчя їй втратило войовничість.