Гетті вволила її прохання, а Джудіт, тільки-но сестра ступила на поміст, відштовхнулася на кілька ярдів і приготувалася тікати. Та в цьому вже не було потреби: за хвилину Гетті повернулася і сказала, що в будинкові їм ніщо не загрожує.

— Я обійшла асі кімнати, Джудіт, — сказала вона поважно, — й усі вони порожні, крім татової спальні. А тато в себе, він спить, хоча й не так спокійно, як мені хотілося б.

— Невже з ним щось трапилось? — спитала Джудіт, зіскакуючи на поміст.

Дівчина надсилу вимовила ці слова, бо була вкрай знервована, і все її зараз лякало.

Гетті, напевно, щось непокоїло. Вона нишком озирнулася навсебіч, мовби не бажаючи, аби ще хтось, окрім Джудіт, почув її.

— Ти ж бо знаєш, Джудіт, як іноді буває з татом, — мовила вона нарешті.— Коли він хильне зайве, то сам не тямить, що каже чи робить. І мені здається — зараз він теж п'яний.

— Це дивно! Невже дикуни напоїли його, а потім кинули? Ох, Гетті, тяжко дітям дивитися на рідного батька, коли він отакий! Ми не підійдемо до нього, поки він не проспиться.

Але стогін, що долинув з кімнати, примусив Джудіт змінити це рішення. Обидві дівчини боязко підступили до батька, якого вони не раз бачили в стані, що робить з людини тварюку.

Він сидів у кутку тісної кімнати, спершись спиною об стіну, й голова йому важко спадала на груди.

Скоряючись раптовому поривові, Джудіт кинулася вперед і зірвала з батька полотняний ковпак, насунутий йому на голову майже по самі плечі.

Вона побачила закривавлене тріпотливе м'ясо, оголені вени й м'язи…

Гаттер був оскальпований, хоча ще й живий…

РОЗДІЛ XXI

Читач може уявити собі той жах, що пойняв дівчат, коли вони несподівано побачили моторошне видовище, описане в кінці попереднього розділу. Ми не будемо заглиблюватися в їхні почуття, докладно змальовувати перші прояви дочірньої відданості, а поведемо нашу оповідь далі, випускаючи найвідразливіші подробиці цієї драми. Сестри перев'язали спотворену й обдерту голову страдника, витерли кров з його обличчя, зробили всі інші послуги, й тільки тоді перед ними постало питання, що ж таки трапилося їхньому батькові. Хоч які прості були факти, достеменно про них стало відомо лише через кілька років, але ми коротко згадаємо про них зараз. У бійці з гуронами Гаттера шимонули ножем. Це зробив старий воїн, котрий передбачливо позабирав зброю у всіх своїх товаришів, але сам лишився озброєний. Наразившись на впертий опір супротивника, він вирішив справу ножем. Сталося це тієї миті, коли двері розчахнулися і Непосида вискочив на поміст. Ось чому ні старий індіянин, ні його ворог уже не брали участі в подальшій бійці. Поранений Гаттер просто не міг цього зробити, а його переможцеві було соромно виходити з плямами свіжої крові на тілі, після того як він сам же наказував молодим воїнам будь-що захопити бранців живцем. Коли три гурони повернулися після невдалої погоні за дівчатами й було вирішено залишити «замок» та приєднатися до загону на березі, Гаттера просто оскальпували, щоб забрати цей освячений дикунськими звичаями трофей. По тому старого кинули помирати повільною смертю — такі випадки нелюдської жорстокості траплялися сотнями в цій частині американського континенту.

Проте, якби рани, заподіяні Гаттерові, обмежувалися тільки обдертою головою, він би ще міг вичуняти, але удар ножем виявився смертельним.

— Ах, Джудіт! — вигукнула слабоумна сестра, коли вони подали страдникові першу допомогу. — Тато полював на скальпи, а де тепер його власний скальп? Біблія могла б провістити йому цю кару!

— Тихше, Гетті, тихше, люба сестричко! Він розплющує очі. Він може почути і зрозуміти тебе. Ти кажеш правду, але як страшно говорити про це!

— Води, — промовив Гаттер, роблячи одчайдушне зусилля, і голос його забринів досить рішуче й сильно як для людини, що вже була при смерті.— Води!.. Нерозумні дівчиська, невже ви дасте мені померти від спраги?

Дівчата принесли води й напоїли пораненого; це був перший його ковток після довгих фізичних мук. Вода відсвіжила пересохле горло і на хвилину повернула життя у знесилене тіло. Очі Гаттерові широко розплющились; він обвів дочок тим тривожним, затуманеним поглядом, що звичайно супроводить перехід душі від життя до смерті, й, здавалося, хотів заговорити.

— Тату, — випередила його Джудіт, до краю приголомшена і цим жахливим становищем, і тим, що не знала, як допомогти пораненому. — Тату, що для вас зробити? Чим я і Гетті можемо полегшити ваші муки?

— Тату… — спроквола повторив старий. — Ні, Джудіт, ні, Гетті, я вам не батько. Вона була вам мати, але я вам не батько. Подивіться в скрині, там усе… Дайте мені ще води.

Дівчата вволили його прохання.

Джудіт, ранні спогади якої сягали далі, ніж у її сестри, і яка принаймні зберегла багато ясніші враження про минуле, відчула при цих словах незбагненну втіху. Вона та її гаданий батько ніколи особливо не приязнували між собою. Підозри часто закрадалися їй у голову, коли вона пригадувала підслухані розмови Гаттера з її матір'ю. Було б перебільшенням сказати, ніби Джудіт зовсім не любила старого, але й правди ніде діти: зараз вона раділа, що любов ця не є для неї природним обов'язком. Геть інше почувала Гетті. Вона була нездатна до тонких розмежувань, які робила її сестра, але вдачу мала глибоко прихилисту й тому по-справжньому любила свого мнимого батька, хоч і не так ніжно, як небіжчицю матір. Їй боляче було слухати, що він не має права на цю любов. Горе її було тим глибше, що Гаттерова смерть і оце його признання ніби подвійно забирали в неї батька. Неспроможна подолати свої почуття, вона одійшла вбік і заплакала.

Така розбіжність у настроях та почуттях двох дівчат спричинились до тривалої мовчанки. Джудіт часто подавала воду страдникові, але не хотіла набридати йому розпитами, почасти тому, що жаліла старого, а коли говорити по щирості, то ще більше з боязні, як би подальша розмова не розвіяла втішної впевненості, що вона не дочка Томаса Гаттера. Нарешті Гетті виплакалася, підійшла ближче й сіла біля помираючого, який, витягнувшись на весь зріст, лежав на підлозі. За подушку йому правила купа старого одягу, кинутого в «замкові».

— Тату, — звернулась вона до старого, — дозвольте називати вас татом, хоч ви й кажете, ніби ви не батько мені. Тату, я зараз почитаю вам біблію. Мама завжди казала, що біблія втішає людину в нещасті. Вона часто страждала й тоді просила мене почитати їй біблію, бо Джудіт не любила цієї книги так, як я. І мамі легшало, коли я читала. Як часто вона починала слухати мене, коли сльози котилися їй з очей, а під кінець усміхалася й раділа! О тату, ви навіть не знаєте, яку втіху може принести вам біблія, бо ви ніколи не переживали цього! Зараз я прочитаю вам главу, яка пом'якшить вам серце, як пом'якшувала серце гуронам.

Читач, звичайно, розуміє, що бідолашна Гетті не вельми входила в смисл святого письма. Вибираючи якийсь стих, вона керувалася тільки своїм чуттям. Цього разу їй пригадалося, що покійна мати найбільше любила книгу Іова й безліч разів з насолодою перечитувала її. Гетті знала цю книгу майже напам'ять і почала впевнено читати: «Хай згине день, коли я народився… Хай буде ніч ота пітьмою, і…» Тут болісний стогін помираючого перебив їй читання. Гаттер кинув круг себе неспокійний, блукаючий погляд, та скоро нетерплячим рухом руки наказав читати далі. Пройнята незвичайним піднесенням, Гетті виразним, упевненим голосом прочитала всі ті глави, де страдник Іов, який прокляв день свого народження, зрештою помирився з своїм сумлінням.