— Не може бути, Гетті,— сказала Джудіт, після багатьох спроб нарешті переконавшись, що «ковчега» вони зараз не знайдуть, — не може бути, щоб індіяни підкралися на плотах або плавом і зненацька захопили наших друзів уві єні!

— Не віриться, щоб Тихша та Чингачгук полягали спати, не розказавши перше одне одному, що кожен з них пережив за час тривалої розлуки. А ти як гадаєш, сестро?

— Може, це й так, дитино. Вони мали багато причин не спати. Але делавара могли захопити зненацька, навіть коли він не спав, бо думки його нині зайняті зовсім іншим. І все-таки ми щось почули б: крики та лайка Гаррі Непосиди відлунювали б на східних горбах, мов гуркіт грому.

— Непосида часто грішить, зловживаючи негарними словами, Джудіт, — покірливо й сумовито визнала Гетті.

— Ні-ні, неможливо було захопити ковчег без найменшого шуму! Я одчалила від нього менше години тому й весь час уважно дослухалась. Але все-таки не віриться, щоб батько міг кинути напризволяще власних дітей.

— Мабуть, він думав, що ми спимо собі в каюті, й вирішив підплисти ближче до замку. Адже ти знаєш, ковчег часто міняє місце вночі.

— Твоя правда, Гетті, очевидно, так воно й є. Південний вітрець трохи подужчав, і вони, мабуть, попливли вище по озеру…

Джудіт замовкла, бо ледь вона встигла вимовити останнє слово, як все довкола зненацька осяяв сліпучий спалах. Слідом за ним гримнув рушничний постріл, і громохка луна прокотилась між пагорбів на східному березі.

Майже тієї ж миті пронизливий жіночий зойк розітнув повітря. Моторошна тиша, що запала по тому, здалася ще зловіснішою. Незважаючи на всю свою рішучість, природжену й виховану умовами життя, Джудіт ледве спромоглася звести дух, а бідолашна Гетті затулила обличчя руками й затремтіла всім тілом.

— То кричала жінка, Гетті,—мовила Джудіт дуже серйозно, — і кричала від болю. Якщо ковчег рушив з місця, то при такому вітрі він міг відплисти тільки на північ, а постріл і крик долинули від мису. Невже нещастя спіткало Уа-та-Уа?

— Давай попливемо туди й подивимось, Джудіт. Може, вона потребує нашої допомоги. Бо ж, окрім неї, на ковчезі самі чоловіки.

Роздумувати було ніколи, й весло Джудіт миттю занурилося в воду. Навпрямки до мису було недалеко, а хвилювання, що пойняло дівчат, не дозволяло їм марнувати дорогоцінні хвилини, обираючи найбезпечніший шлях. Вони веслували, ні на що незважаючи, але таке ж саме хвилювання завадило й індіянам помітити їхнє наближення. Раптом сніп світла вихопився з просвіту між кущами, вдаривши просто в очі Джудіт. Орієнтуючись на нього, дівчина підігнала човника так близько до берега, щоб усе бачити й водночас зайве не ризикувати.

Все, що відбувалося зараз у лісі, було чудово видно дівчатам з човна. На схилі відомого нам пагорка з'юрмилися всі мешканці табору. Шість чи сім чоловік тримали в руках соснові смолоскипи, що заливали-яскравим, але мертвотним світлом кожну деталь під лісовим склепінням. Прихилившись спиною до дерева й підтримувана з одного боку вартовим, чия недбалість дозволила Гетті втекти, там сиділа дівчина, на яку він чекав і через котру втратив пильність. В світлі смолоскипа, піднесеного близько до її лиця, було добре видно, що молода ірокезка помирає, а кров, що стікала з її оголених грудей, ясно свідчила про причину самої смерті. Гострий специфічний запах рушничного пороху ще й досі відчувався у вологому, задушливому нічному повітрі. Не було сумніву, що в неї стріляли. Джудіт це збагнула одразу. Спалах від пострілу блиснув над водою поблизу мису: стріляли або з човна, що підкрався до берега, або з «ковчега», який пропливав мимо. Очевидно, необережний вигук або сміх спрямували політ кулі, бо стрілець, зводячи зброю, навряд чи міг керуватися чимось іншим, крім звуку.

Невдовзі голова жертви безсило упала, й тіло похилилося набік, підкошене смертю. Тоді одночасно погасли всі смолоскипи, крім одного, й сумний кортеж, який ніс тіло до табору, можна було розгледіти тільки при тьмяному мерехтінні цього єдиного джерела світла.

Джудіт здригнулася й важко зітхнула, знову опускаючи весло в воду. Човник тихо й обережно поплив навколо мису. Видовище, яке щойно боляче вразило її почуття і тепер переслідувало уяву, здавалося дівчині ще страшнішим, ніж передчасна смерть юної делаварки. В яскравому світлі смолоскипів Джудіт побачила струнку постать Звіробоя, що стояв біля помираючої з виразом жалю й наче якогось сорому на обличчі. А втім, він не показував ні страху, ні розгубленості, хоч з поглядів червоношкірих воїнів, спрямованих на нього, легко було здогадатися, яка лють кипить у їхніх серцях. Бранець, здавалось, не помічав цих поглядів, але в пам'яті Джудіт вони закарбувалися надовго.

Біля мису дівчата не зустріли ніякого іншого човника. Мовчання й темрява, такі глибокі, наче ніщо й ніколи не порушувало довколишньої тиші і сонце одвіку не світило над цією глухоманню, панували тепер над мисом, над чорною водою, над принишклим лісом і навіть у насупленому небі. Отже, не лишалося нічого іншого, як тільки подбати про власну безпеку, а безпеку можна було знайти тільки посеред озера.

Мовчки одігнавши туди човника, Джудіт здала його на волю течії, яка повільно гнатиме суденце на північ, і, наскільки це було можливо в їхньому становищі, та ще з таким настроєм, дівчата вирішили спочити.

РОЗДІЛ XIX

Здогад Джудіт про те, за яких саме обставин юну гуронку спіткала передчасна смерть, був правильний. Проспавши кілька годин поспіль, старий Гаттер і Марч прокинулись. Ясна річ, Чингачгук та його наречена були на той час уже на борту. Від делавара старий дізнався про нове місце індіянського табору, про події, що сталися, поки вони з Непосидою спали, а також про відсутність своїх дочок. Остання новина не схвилювала його анітрохи, бо він цілковито покладався на розсудливість старшої і вірив у безпеку меншої, котра вже раз гостювала в дикунів. Та й довголітня звичка до всіляких небезпек встигла приглушити в ньому чутливість. Певно, старому не вельми боліло, що Звіробій потрапив у полон. Хоч він і розумів, як добре міг би прислужитися мисливець, коли б довелося захищатися від дикунів, проте глибока розбіжність у поглядах виключала між ними взаємну приязнь. Звісно, Гаттера більше потішило б, аби він довідався про нову індіянську стоянку раніше, коли гуронів ще не стривожила втеча Уа-та-Уа, а тепер потикатися на берег було надто ризиковано. Хоч-не-хоч йому довелося відмовитись, принаймні на цю ніч, од жорстоких задумів, навіяних власним полоном та жадобою помсти. В такому настрої Гаттер сів на носі баржі. Невдовзі до нього приєднався й Непосида, полишивши Чингачгука та Уа-та-Уа цілковитими господарями всієї корми.

— Звіробій показав себе справжнім хлопчиськом, попхавшись до дикунів у такий час, та ще й потрапивши їм у пазури, мов та лань, що вскочила до ями, — пробурчав старий, як звичайно добачивши в чужому оці порошинку, хоч у своєму власному не помічав навіть колоди. — Якщо за цю дурість йому доведеться поплатитися шкурою, нехай нарікає на себе.

— Так уже ведеться на білому світі, Томе, — відгукнувся Непосида. — Кожен має платити свої борги й відповідати за свої гріхи. Дивує тільки, як такий спритний, такий обережний хлопець утелющився в пастку. Невже він не знайшов собі кращої розваги, ніж блукати побіля гуронського табору, маючи єдиний шлях до відступу — тільки на озеро? Чи, може, він уявив себе оленем, який, гасонувши у воду, може заглушити свій запах і спокійно втекти від погоні? Правду кажучи, я гадав, цей парубок має більше клею в голові. Ну що ж, подаруймо невеличку помилку новачкові. Ліпше скажи, майстре Гаттере, чи не знаєш ти часом, куди запропастилися дівчата? Я ніде не побачив Джудіт і Гетті, хоч оце щойно обнишпорив увесь ковчег і зазирнув у кожен закапелок.