Я відмовився від поїздки на Міжнародний з’їзд асоціації селекціонерів, де я є членом президії, відмовився від запрошення (платного) по Німеччині для читання лекцій у червні — липні, відмовився від вельми спокусливої поїздки заради важкої, але, на моє переконання, важливішої справи — дослідження значущих для нас районів, — тієї справи, яка висуне наш заклад, як я гадаю, на більшу висоту…

Я сподіваюся, Миколо Петровичу, що Ви врахуєте психологію наукового працівника, наша робота і так іде в обстановці виняткової напруги, на межі норм…

Я дуже прошу Вас, Миколо Петровичу, приділити дещицю уваги порушуваному мною питанню, яке для мене є питанням виняткової важливості. Думаю, що воно відповідає і загальним директивам всебічної концентрації наукового працівника саме на науковій роботі”.

Яка виняткова скромність і водночас яка фанатична відданість обраній справі!

Микола Петрович Горбунов, боєць ленінської гвардії, член КПРС з 1917 року, вчений-хімік, у майбутньому академік АН СРСР, правильно зрозумів “наукову політику” Вавилова. Дозвіл на далекосхідну експедицію було дано. Очолив її сам президент ВАСГНІЛ Микола Іванович Вавилов. Йому минав тоді сорок другий рік…

У цій експедиції вчений-мандрівник, майбутній президент Географічного товариства СРСР, здійснив давній намір — відвідав могилу славетного Пржевальського, свого кумира, який був для нього взірцем подвижництва і самовідданого служіння науці. Стоячи на високому березі озера Іссик-Куль, де зустрів свій смертний час легендарний мандрівник і де йому встановлено надгробний пам’ятник, Микола Іванович пригадував свої мандри по Афганістану, нагородою за які йому стала медаль імені цієї відважної людини. А ще він пригадав слова мужнього підкорювача центру Азії про дослідника, який вирушає в пустелі й гори: “Не килимом там йому буде встелено шлях, не з привітною усмішкою зустріне його дика пустеля і не самі підуть йому в руки наукові відкриття. Ні! Ціною тяжкої праці й різноманітних випробувань — і фізичних, і моральних, доведеться заплатити навіть за перші крихти відкриттів. Тому для людини, що стала на чолі такої справи, безумовно, необхідні і міцність фізична, і сила моральна”.

Західний Китай, Японія, Тайвань, Корея… Щоб здійснити таку наддалеку подорож, треба було справді мати й силу фізичну, і силу моральну. А ще ж була мандрівка за океан. Північна Америка, Мексика, Куба, Перу, Болівія, Чілі, Аргентина, Бразілія, Еквадор, Панама… Там, на високогірних плато Анд, він зустрів своє сорокап’ятиріччя. Наближалась осінь життя. Що вона несла вченому? Сонячні дні благодатного ужинку чи холодну похмурість неба? На жаль, останнє…

Микола Іванович ще перебував на іншому кінці земної кулі, а на Батьківщині над його доробком збиралися свинцеві хмари, вже готувалося розпечене залізо, яким будуть випікати його благородні ідеї. Він ще збирав до обіднього столу планети зернину до зернини, а над його “хлібом” уже піднявся ніж, ім’я якому “лисенківщина”.

Вперше Микола Іванович почув про Трохима Лисенка у 1927 році, коли повернувся з середземноморської експедиції. Про цього вченого говорили й писали, як про нову “зірку” біологічної науки.

— Що це за один? — запитав Вавилов у своїх співробітників.

— Босоногий професор, який умудряється удобрювати землю без добрив, — відповіли ті не без іронії.

— Я серйозно запитую.

— Молодий і, безумовно, талановитий. Але малоосвічений і страшенно самолюбивий.

— Талановитий і самолюбивий? — перепитав добродушний Вавилов. — Це нічого. Пиха мине, а талант залишиться…

На жаль, не минула. Навпаки, з часом переросла в нічим не стримувану саморекламу, завуальоване показною скромністю нахабство, приховану руїнницьку заздрість до талантів і успіхів інших, нетерпимість до вищості чужого розуму.

Доброзичливий Вавилов не помічав цього або вдавав, що не помічає. Беззастережно вірячи в таланти, плекаючи й підтримуючи все нове й оригінальне, він запрошує Лисенка на роботу до Всесоюзного інституту рослинництва.

— Я не потребую менторів, — відповідає на це почесне запрошення скоростиглий професор.

— Дарма, — зауважує Микола Іванович. — Я теж такий був. Поживе, побачить, де зерно, а де полова…

Не побачив. Більше того, пригрітий вінценосною особою, невдячний старатель-улесник повів приховану війну проти свого благодійника.

Тим часом Микола Іванович, стоячи вище дрібних чвар і ставлячи загальні інтереси понад власними, продовжував і морально, і матеріально підтримувати “народного професора”. Він рекомендував обрати Лисенка академіком АН УРСР, включає його до складу радянської делегації на VI Міжнародний генетичний конгрес. За його пропозицією Лисенка обирають членом-кореспондентом АН СРСР, двічі вручають грошові премії.

Що це — компроміс, тактика лавірування, задобрювання? Ні, це була боротьба, боротьба за талант Лисенка.

У відповідь — брутальні прояви неприязні, які згодом вилились в організоване цькування глави радянської біологічної науки, вченого зі світовим ім’ям. Дійшло до того, що лавроувінчаний Лисенко заявив:

— Вавилов — безплідний теоретик. Його ідеї шкідливі, їх треба випалювати розпеченим залізом. Або я, або Вавилов…

Востаннє вони бачилися наприкінці липня 1940 року. Микола Іванович готувався до поїздки на Західну Україну, яка щойно ввійшла до складу СРСР. Він уже не був президентом ВАСГНІЛ. Це крісло зайняв Лисенко. Вони зустрілися на засіданні Біологічного відділення Академії наук. Там і відбулась їхня остання розмова.

Очевидці розповідають, що Вавилов передчасно залишив зал, сильно грюкнувши дверима. Він був не на жарт розгніваний.

— Я все сказав, що про нього думаю, — кинув він переляканій секретарці.

27 липня Микола Іванович вирушив до Львова. Пшеничні лани, що пропливали обабіч дороги, невимовно радували його зір. Отже, недарма він щодня підводився о четвертій ранку, недарма працював усі ці роки на межі людських можливостей, недарма об’їздив мало не всю земну кулю…

Зі Львова прибув у Чернівці. Через кілька днів виїхав у гори. Пізно вночі його машину зупинили…

Подробиці останніх днів геніального вченого стали відомі лише через багато років.

Вавилова заарештували 6 серпня 1940 року. Одинадцять місяців, 328 днів, тривало слідство. Звинувачення було безглуздо страхітливим — зрада Батьківщині і шпигунство. Суд, що тривав кілька хвилин, виніс вирок — найвища міра покарання.

Микола Іванович, не втрачаючи присутності духу, згнітивши серце, змушений був звернутися до “вершителів” порядку. Ось його лист до Л. П. Берії, який був тоді заступником Голови Раднаркому:

“Вельмишановний Лаврентію Павловичу!

6 серпня 1940 року я був заарештований і направлений у внутрішню в’язницю НКВС в Москву. 9 липня 1941 року рішенням воєнної колегії Верховного суду СРСР мене присудили до найвищої міри покарання.

Як при підписанні протоколу слідства за день до суду, коли мені вперше були подані матеріали свідчень по звинуваченню мене в зраді Батьківщині й шпигунстві, так і на суді, що тривав кілька хвилин, в умовах воєнної обстановки, мною категорично було заявлено про те, що це звинувачення побудоване на вигадках, фальшивих фактах і наклепах, ніякою мірою не підтверджених слідством… Перед лицем смерті, як громадянин СРСР і як науковий працівник, вважаю своїм обов’язком перед Батьківщиною заявити, як уже писав Вам у серпні 1940 року, відразу після арешту, що я ніколи не зраджував своєї Батьківщини і ні в думках, ні ділом не причетний до будь-яких форм шпигунської роботи на користь інших держав. Я ніколи не займався контрреволюційною діяльністю, присвятивши себе цілком науковій роботі.

1 серпня 1941 року, тобто через три тижні після присуду, мене було повідомлено в Бутирській в’язниці Вашим уповноваженим від Вашого імені, що Вами порушено клопотання перед Президією Верховної Ради СРСР про скасування присуду по моїй справі, і що мені буде подароване життя.

2 жовтня 1941 року за Вашим розпорядженням мене перевели з Бутирської в’язниці до внутрішньої в’язниці НКВС і 1 й 15 жовтня я мав бесіду з Вашим уповноваженим про моє ставлення до війни, до фашизму, про використання мене як наукового працівника, що має великий досвід. Мені було заявлено 15 жовтня, що мені буде надано цілковиту можливість займатися науковою роботою як академікові і що це буде з’ясовано остаточно протягом 2–3 днів.