Отже, на арену Московського улусу в Золотій Орді вийшов новий майбутній святий Російської православної церкви, так званий Димитрій Донський.

Пора поговорити про ще один великий міф російської історії — міф про так звану битву на Куликовому полі.

Але перш ніж підійти до цієї події, необхідно згадати, як же княжив головний герой Куликовської битви — московський князь Димитрій Іванович.

Ось як «оспівав» М. М. Карамзін отримання московитом Димитрієм ярлика на великокнязівський престол:

«У такий спосіб слабка рука дванадцятирічного отрока взяла кормило Держави (бачите, якщо «святий», так одразу став правити не улусом, а — державою. — В. Б.) роздробленої, яку тіснили зовні, а всередині розривали міжусобиці» [1, том IV, с. 322].

«За щучим велінням», за хотінням Карамзіна, отримав Димитрій не князівську посаду в татарському улусі, а підніс хан Мурут московита-князя у «великі Государі».

Звичайна «брехня мимохідь» російського історика. Питання в іншому: ми пам'ятаємо — навіть у себе, в Золотій Орді, неповнолітні спадкоємці роду Чингісидів не могли посісти ханського престолу. А ось тобі — раптом довірили хлопчині управляти улусом. Мовляв, хто нас перевірить — як захочемо, так і повернемо. Однак незабаром з'ясувалося, що «правити» до повноліття Димитрія був «посаджений» митрополит Алексій, той-таки «піп», що лікував дружину Джанібека — Тайдулу.

Ось такі митрополити-державники російського православ'я.

Слід усвідомити — всі міжусобиці, вся кров у землі Мок-сель в ті роки була пролита з волі митрополита. Дивуватися не варто. Російська православна церква завжди була прихильна до «державності» значно більше, ніж самі князі. І для Димитрія, і для митрополита Алексія хан Мурут, який видав їм великокнязівський ярлик, був не просто земним володарем, а й Намісником Бога на землі, тобто — Царем. Сам митрополит Алексій і вся його церковна братія день і ніч молилися за земного царя-Мурута.

Послухаймо, що про це сказав уже в наші дні російський академік Ю. М. Афанасьев:

«Уже у Візантії християнство стало державною релігією. Там же сформувалася доктрина, яку можна назвати «ідеологією священної християнської держави». Згідно з цією доктриною, всесвітній церкві відповідає священна християнська держава на чолі з християнським монархом…

Саме з Візантії прийшло на Русь (у Московію. — В. Б.) уявлення про те, що Церква не може існувати без Царства; між Царством і Церквою мусить бути абсолютна єдність — «симфонія». Характерно, що коли на території Русі (Московії. — В. Б.) з'явився цар — і не православний християнин, а іновірець — монгольський хан, наша (Володимирська, пізніше Московська. — В. Б.) церква поспішила визнати його і незабаром почала виголошувати молитви за хана.

Монголо-татари, для яких було характерне заступництво всіх релігій, у свою чергу, надали церкві численні привілеї. Церква, таким чином, продемонструвала свою солідарність із владою (нехай іновірною), а не з народом…

Не випадкове таке тяжіння церкви до Москви. Насправді це — тяжіння до Орди, тобто до Влади» [14, с. 120–121].

Такий ось московит митрополит Алексій — рятівник людських душ! Цілковита пародія на релігійного священика. Але й сьогоднішній його тезко, московський Патріарх Алексій II, не відрізняється від свого давнього попередника: так само турбується про «державу», про «єдину й неподільну», так само проклинає непокірних Московії. Втім, це до слова.

Цікавий ось який аспект: чому й цього разу князь-московит отримав ярлик на великокнязівський престол?

Ми не знайдемо в російських істориків правдивої відповіді на такі питання. Їхні відповіді завжди овіяні хвалебним фіміамом і словоблудством про «московський державний поступ» і «збирання землі російської».

Спробуймо й тут привідкрити завісу великої брехні. Сподіваюся, ви вже звернули увагу: починаючи із синів князя Олександра, так званого Невського, його спадкоємці отримали переважне право на великокнязівський ярлик. Татаро-монгольські хани династії Чингісидів, які правили в Золотій Орді, не сумнівалися щодо права спадкоємців Олександра Невського на пріоритет. Хоча спадкоємці були здебільшого посередніми особистостями.

То в чому ж річ? Щоб відповісти на це запитання, необхідно трохи відступити від оповіді. Зверніть увагу: золотоординські хани мовби поставили за мету звеличити Москву перед іншими князівствами. Будь-які непорозуміння між князями вирішуються на користь Москви; всі доноси в Орду йдуть, як правило, з Москви. Жодного страченого московського князя за 100 років до смерті Димитрія Донського! Хоча князі інших ліній голови складають регулярно. Щоправда, чимало князів цієї династії були отруєні, але то — інше питання. Будь-які прохання московських князів щодо наведення ладу в суздальській землі та придушення смути хани Золотої Орди виконували з великим задоволенням.

Еліта Золотої Орди переїжджала, селилася, одержувала пільги, жила й почувалася в Московії, як удома. Не те, що у Твері або в Рязані, де проти них бунтували, а нерідко взагалі вирізали. У Москві ж із 1272 по 1373 рік ми не знаємо жодного бунту проти татар. І цікаво, татаро-монголи Золотої Орди так, як у Московії, не поводилися в жодній підкореній землі.

Навіть усі походи ханських військ у суздальську землю після 1238 року здійснювалися лише на прохання або через облудний донос родичів так званого Олександра Невського.

Це більш ніж дивно, якщо дотримуватися логіки російських «байкарів історії». Однак все входить «у чітку колію», якщо згадати ті факти, які романовські і більшовицькі історики або замовчували, або згадували мимохідь.

Отже, чому Москва мала перевагу перед Твер'ю, Володимиром, Рязанню, Нижнім Новгородом, Ростовом тощо?

Якщо згадати, що Москва заснована в часи ординські, в 1272 році, що в ній із самого початку вільно селилися вихідці з півдня Золотої Орди — татари, то й питання відпаде саме собою. Не забуваймо і другу важливу причину: першим Московським князем став, власне кажучи, Чингісид — молодший син Олександра Невського Данило.

Олександр Невський, потрапивши 1238 року в Орду, прожив там до 1252 року «під рукою» самого хана Батия. І Батий виховав Олександра, хлопчину семи-восьми років, за своїми правилами, прищепивши йому свої погляди на життя, зробивши з нього справжнього сина-степовика, відданого Золотій Орді. Тому немає нічого дивного, що вихований в Золотій Орді Олександр, так званий Невський, спокійно зрадив брата, великого Володимирського князя Андрія, скинув з престолу і згодом погубив його. Як бачимо, в Орді це вважалося звичайним, на ті часи, явищем.

Однак особи роду Чингісидів у XIII столітті не могли бути вбиті своїми родичами з пролиттям крові, це вважалося гріхом перед Небом. Відтак зрозуміло, чому й сам Олександр Невський, і кілька його спадкоємців померли дивною смертю, «повертаючись із Орди».

Хани воліли не проливати кров Олександра, не ламали хребет, його просто отруїли за провини перед Золотою Ордою. Покараний він був за бунт у суздальській землі 1262 року. Навіть М. М. Карамзін у своїй «хвалебній оді» про Московію з оглядкою й натяками змушений був цей факт визнати:

«Наслідки цих подій мусили бути вельми невтішні… Уряд (Олександр Невський. — В. Б.) не міг або не хотів утримати народ; отож, завинив Олександр в очах Ханових, і Великий Князь зважився їхати в Орду з виправданнями та дарами» [1, том IV, с. 204].

Ясна річ, князь Олександр поїхав в Орду не зі своєї волі, а на сувору вимогу хана Берке. Але головне полягає в тому, що навіть смерть Олександра Невського, саме через отруєння, зайвий раз свідчить про його родинні зв'язки з династією Чингісидів — помер без пролиття крові.

Таким чином ми встановили головні причини, чому князі-московити, починаючи з кінця XIII століття, мали перевагу при успадкуванні великокнязівського престолу.

Одночасно не варто забувати, що й сам Олександр Невський, і його спадкоємці проводили в столиці Орди Сараї, у ставці хана, як у воєнний час, так і за розвагами та полюванням, більшу частину свого життя. Вони були своїми серед знаті Золотої Орди.