— Що це? — запитав Монтег.

— Доказ моєї ганебної боягузливості. Я стільки років пробув отут, у цих стінах, сам на сам зі своїми думками! Єдиною втіхою було поратися коло електронних приладів і радіоприймачів. Відтак моя боягузливість і воднораз бунтівничий дух, що заховався десь під нею, спонукали мене створити ось це.

Він узяв невеликий зеленавий металевий предмет, що нагадував кулю малого калібру.

— Звідки я взяв гроші на це? Звісно, грав на біржі, бо ж це останній порятунок для небезпечних безробітних інтелігентів. Отож я грав на біржі, працював над цим винаходом і чекав. Півжиття просидів, тремтів од страху і чекав, поки хто-небудь заговорить зі мною. Сам я не наважувався звернутися ні до кого. Того дня, коли ми з вами сиділи в парку, я знав, що ви колись завітаєте до мене, а от з вогнем чи з дружбою — важко було сказати. Оцей маленький апарат був готовий уже кілька місяців тому назад. А сьогодні, однак, я мало не дозволив вам піти — ось який я боягуз.

— Схоже на радіоприймач “Черепашку”.

— Але прилад не тільки приймає! Він слухає! Якщо ви вкладете його в вухо, Монтег, я можу спокійно сидіти вдома, гріючії свої старі кістки, і водночас слухати та вивчати світ пожежників, вишукувати його дошкульні місця, не наражаючись на небезпеку. Я — наче бджолина матка, що сидить у своєму вулику. А ви робоча бджола, моє слухаюче вухо. Я міг би мати вуха в усіх кутках міста, серед різних людей, слухати все й аналізувати. Бджоли можуть загинути, а я сидітиму у безпеці, переживаючи свій страх з максимумом комфорту й мінімумом ризику. Тепер ви бачите, як я мало ризикую, якої зневаги я заслуговую!

Монтег вклав зеленаву кулю в вухо. Старий теж вклав собі в вухо такий самий прилад і поворушив губами:

— Монтег!

Голос лунав десь у глибині Монтегового мозку.

— Я чую вас! Старий засміявся.

— Я вас теж добре чую! — Фабер говорив пошепки, але голос його чітко лунав у Монтега в голові.

— Коли настане час, ідіть на пожежну станцію. Я буду з вами. Послухаємо вашого брандмейстера Бітті разом. Може, він один із нас. Я підкажу вам, що говорити. Ми славно його розіграємо. Скажіть, ви зневажаєте мене за цю електронну боягузливість? Я вас виганяю на вулицю, в ніч, а сам залишаюся за лінією фронту; мої вуха слухатимуть вас, а за це можуть стяти голову вам.

— Кожен робить що може, — відповів Монтег. Він уклав біблію в руки старого. — Ось, беріть. Я спробую віддати якусь іншу книжку замість цієї. А завтра…

— Так, завтра я зустрінуся з безробітним друкарем. Хоч це зроблю для діла…

— На добраніч, професоре.

— Навряд чи ця ніч буде доброю. Але я весь час буду з вами, дзижчатиму вам у вухо, наче комар, коли знадоблюсь. І все-таки доброї вам ночі, Монтег, хай вам щастить.

Двері відчинились і зачинилися. Монтег знов опинився на темній вулиці, сам на сам із світом.

Тієї ночі навіть небо ніби готувалося до війни. По ньому мчали хмари, а між ними, наче ворожі дозорці, плавали міріади зірок; небо, здавалося, ось-ось упаде на місто й перетворить його на хмару білого пороху; в червоній заграві сходив місяць — ось якою була та ніч.

Монтег ішов од станції метро; в кишені лежали гроші (він уже відвідав банк, який працював цілодобово — його обслуговували роботи); він ішов і слухав “Черепашку”, що гомоніла в вусі: “Мобілізовано мільйон чоловіків. Якщо почнеться війна, швидка перемога гарантована…” Раптом наринула музика і забила голос диктора.

“Мобілізовано десять мільйонів, — шепотів голос Фабера в другому вусі, — але кажуть, що один. Так спокійніше”.

— Фабер!

“Так”.

— Я не думаю. Я просто виконую, що мені наказано, як це робив завжди. Ви сказали дістати гроші — і я дістав. Але сам я не подумав про це. Коли ж я почну діяти самостійно?

“Ви вже почали, коли це сказали. Але попервах вам доведеться покладатися на мене”.

— На тих я теж покладався.

“Так, і бачите, до чого це призвело. Якийсь чнс ви блукатимете навмання. Але ось вам моя рука”.

— Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тільки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити?

“Ви вже порозумнішали, Монтег”.

Монтег відчув під ногами знайомий тротуар — ноги самі собою несли його додому.

“Хочете, я вам почитаю? Спробую читати так, щоб ви все запам’ятали. Я сплю лише п’ять годин на добу. Вільного часу досить. Коли хочете, я читатиму вам щовечора, на сон. Кажуть, мозок сплячої людини все запам’ятовує, якщо тихенько нашіптувати на вухо”.

— Так, хочу.

“Тоді слухайте”. Далеко, на іншому кінці нічного міста, зашурхотіли сторінки. “Книга Нова”.

Зійшов місяць. Монтег ішов, безгучно ворушачи губами.

О дев’ятій годині, коли віп вечеряв, гучномовець біля вхідних дверей сповістив, що прийшли гості, і Мілред кинулася в передпокій так квапливо, наче людина, що втікає від виверження вулкану.

Ввійшли пані Фелпс і пані Бауелс; тримаючи в руках пляшки мартіні, вони щезли в вітальні, наче у вогняному кратері. Монтег перестав їсти. Ці жінки були схожі на страховинні скляні люстри, які дзвенять тисячма підвісок. Навіть крізь стіни сяяли безглузді посмішки дам і долинали їхні верескливі голоси.

Ще жуючи, Монтег зупинився в дверях вітальні.

— У вас чудовий вигляд!

— Чудовий!

— У тебе прекрасний вигляд, Міллі!

— Прекрасний!

— У всіх вигляд прегарний!

— Прегарний! Монтег дивився на них.

“Спокійно, Монтег”, — шепотів йому у вухо Фабер.

— Шкода, що я тут затримався, — майже нечутно сказав Монтег. — Слід було б їхати до вас із грішми.

“Ще є час завтра. Обережніше, Монтег!”

— Чудове ревю, чи не так?

— Чудове!

На одній телевізорній стіні якась жінка, усміхаючись, пила апельсиновий сік. “Як це їй вдається?” — подумав Монтег, відчуваючи до неї ненависть. На інших стінах видно було в рентгенівських променях, як освіжаючий напій рухається по стравоходу тієї жінки до шлунка, що аж тремтів од захвату. Раптом вітальня ринула до хмар на ракеті; потім пірнула в каламутні зеленаві води моря, де сині риби поїдали червоних і жовтих риб. А за хвилину троє білих мультиплікаційних клоунів уже відрубували одне одному руки й ноги під вибухи сміху, що безперестанно напливали й відпливали. Через дві хвилини вітальня вимчала за місто, де по треку з шаленою швидкістю ганяли автомобілі, зіштовхувались і збивали один одного. Монтег бачив, як у повітря злетіли кілька людських тіл.

— Міллі, ти бачила?

— Бачила, бачила!

Монтег просунув руку в стіну й натис на центральний вимикач. Зображення на стінах згасли, ніби з величезного скляного акваріума, в якому борсалися пошалілі риби, хтось випустив воду.

Всі три жінки повернулися до Монтега з відвертим роздратуванням і неприязню.

— Як ви думаєте, коли почнеться війна? — запитав він. — Я бачу, ви сьогодні без чоловіків.

— О, вони то приходять, то йдуть, спокою собі не ймуть. Піта вчора призвали. Повернеться наступного тижня. Так йому сказали. Коротка війна. Сказали, через дві доби повернуться до своїх домівок. Так сказали в армії. Коротка війна. Піта призвали вчора і сказали, що через тиждень він буде вдома. Коротка…

Три жінки неспокійно совалися на стільцях, нервово поглядаючи на порожні брудно-сірі стіни.

— А я й не турбуюся, — сказала пані Фелпс. — Хай собі Піт турбується, — хихикнула вона. — Хай Піт турбується. Тільки не я. Я не турбуюсь.

— Так, — сказала Міллі. — Хай собі Піт турбується.

— Вбивають завжди чужих чоловіків. Так кажуть.

— Еге ж, я теж чула таке. Не знаю жодного чоловіка, що загинув би на війні. Стрибають з високих будинків — це буває, як ото зробив Глоріїн чоловік минулого тижня. Але щоб загинути на війні? Такого не буває.

— Так, не буває, — погодилася пані Фелпс — Принаймні ми з Пітом завжди казали: ніяких сліз, нічого такого. Піт — мій третій чоловік, а я в нього третя дружина, і ми обоє незалежні. Треба бути незалежними, так ми завжди вважали. Піт сказав, якщо його вб’ють, то щоб я не плакала, а знову вийшла заміж і не думала про нього.