Доктор Берцеліус закипів гнівом:
— І ви примчали до мене за триста миль, щоб я розділив з вами ваше горе? Слухайте, юначе, ви або геометрично правильний ідіот, або нахаба, яких не бачив світ!
Боб Дарлінг, небіж самого Джекоба Дарлінга, мовчки ковтнув образу, а такого з ним не траплялося ніколи.
— Я хочу, док, щоб ви йому повернули життя…
— Що? — вкрай обурився доктор.
— З мене буде досить, якщо Мікі (так звали спанієля) стоятиме на чотирьох лапах і… ну, хоча б вилятиме хвостом.
“Ідіот, викінчений ідіот з перспективною деградацією, — думав доктор. — Що ж, у багатих родинах це не така вже й дивина. Три покоління алкоголіків, три-чотири покоління розпусників — і маємо шедевр ідіотизму”. А вголос доктор Берцеліус сказав якомога делікатніше:
— Містере Дарлінг, ви помилились адресою. Я не набиваю опудал. У вас в Грибтауні є хороші майстри, і вони б могли зробити вам на пам’ять гарне опудало…
Боб Дарлінг вперто закрутив головою:
— Ні, док, я не помилився адресою. Тільки ви можете мене врятувати…
“Бідний хлопець, — подумав доктор, — чим я йому зараджу? Вставити новий мозок навіть я не зможу”. Доктор Берцеліус не був від природи злою людиною. Йому вже шкода стало цього юнака, і він, трохи повагавшись, запросив Боба Дарлінга до кабінету. Боб знову старанно загорнув у плед труп спанієля і пішов за доктором.
Вони сіли один проти одного в м’яких фотелях. Доктор запропонував дивному гостеві сигару, той тремтячими пальцями взяв її і почав свою розповідь. Незапалена сигара так і залишилася між його пальцями.
— Ви знаєте, док, що мій дядько Джекоб Дарлінг помер півроку тому. Всі свої капітали він заповідав Мікі, — Боб кивнув на труп спанієля, що лежав між ними на килимі. — Дядько мав що заповідати. Для вас, док, не секрет, що він був одним з найбагатших людей у країні. Мікі став спадкоємцем мільйонів і мільйонів. Мені дядько не лишив нічого. В його заповіті сказано, що я можу жити разом з Мікі на віллі і користуватися всіма благами доти, доки Мікі живий. Всі рахунки в банку відкриті, щоправда, на моє ім’я, але одержувати гроші я можу лише з Мікі. Виписуючи навіть копійчаний чек, я змушений був тягти з собою цю волохату скотину. Поряд з моїм підписом на грошових документах завжди ставився відбиток лапи Мікі. Вчора ввечері Мікі раптом здох і тепер…
— І тепер ви бідніші за будь-якого найбіднішого жебрака? — продовжував його думку Берцеліус.
— На жаль, це так, док. Бо в заповіті є ще один пункт. В разі смерті Мікі вся спадщина мого дядька, всі його мільйони, всі акції, всі вілли, яхти, колекції картин, скульптур і таке інше, одне слово, все, все перейде у власність монастиря Святого Сульпіція. Старий… (тут, хоча Боб Дарлінг і зробив паузу, доктор Берцеліус ясно почув слово “кретин”) так захотів. На схилі літ він став дуже набожний…
Тепер доктор Берцеліус слухав з неослабним інтересом, він навіть подався вперед.
— Ви кажете, містере Дарлінг, що всією спадщиною вашого дядечка заволодіють ці нероби? Так я вас зрозумів?
— Абсолютно так, док. Вони загребуть усе до останнього цента. А мені тоді шлях один: камінь на шию і йти вимірювати глибину Мічіганського озера…
— Чому ж? — весело запитав доктор. — Для безробітного мільйонера шляхів багато. Можна стрибнути з хмарочоса, можна застрелитися, можна кинутись під вагони метро, можна відкрити на кухні газ, зрештою, можна розрізати собі вени. Правда, ви ще молодий і могли б спробувати підшукати собі яку-небудь роботу. Шофера, наприклад, але ставлю цього спанієля проти лева Британської корони, що ви швидше розріжете собі вени на руках, ніж спробуєте заробити цими ж руками бодай на сандвіч.
— Ви не помилились, док!
Молодий Дарлінг нарешті запалив сигару. Він навіть якось заспокоївся, бо бачив, що доктор слухає його уважно, виявляє інтерес до розмови й взагалі, мабуть, не все ще втрачено.
— Вони приходять щосуботи, док. Двоє монахів і їхній адвокат. Вони дуже люб’язні, цікавляться моїм здоров’ям, здоров’ям Мікі, зичать йому довгих років життя. Але щоразу з ввічливою настирливістю вони бажають бачити Мікі. І я змушений виводити цуцика до них, аби вони переконалися, що він живий і здоровий. Адвокат монастиря не такий делікатний. Він завжди робить відбиток лапи Мікі, певно, боїться, щоб я не підміняв пса в разі його смерті. Потім вони частують Мікі чимось смачненьким…
— Що? — схопився доктор. — Ви ідіот у кубі! Та розумієте ви врешті-решт, що вони його повільно отруювали!
— Це я зрозумів, коли їхав сюди, до вас. Але тепер уже пізно. Навряд чи мені вдасться виграти процес. Головний спадкоємець однаково сконав, і, якщо навіть монахи процес програють, я теж зостануся ні з чим, бо спадщина залишиться державі.
— Так, так, тут ви маєте рацію, — доктор швидко, швидко заходив по кабінету з кутка в куток. — Тут ви маєте рацію, і добре, що ви хоч це розумієте. Так, так… Але скажіть, хто вас напоумив звернутися саме до мене і чому ви так упевнені, що я вам зможу допомогти?
— Док, я був у Політехнічному музеї, коли там демонструвалися ваші кібернетичні чи електронні цяцьки…
— Кібернетичні цяцьки! Електронні цяцьки! Якого біса ви тямите у цьому? Ви хоч маєте уяву про те, яка різниця між електронікою та кібернетикою?
— Не маю, док, слово честі, не маю. Та мені це й ні до чого. Але коли ваша кібернетична черепаха ходить, як жива, робить різні вправи, як жива, бере їжу, як жива, коли ваша електронна білка стрибає з гілки на гілку і гризе горіхи, мов жива, то чому щось подібне не може зробити електронний чи кібернетичний спанієль?
— Так, так, ви маєте рацію, ви, безперечно, маєте рацію! — тепер доктор Берцеліус уже не ходив, а бігав з кутка в куток. — Слухайте, коли мусять прийти монахи?
— В суботу. А сьогодні понеділок.
— Сьогодні вже вівторок, гляньте — п’ята година ранку. Але я постараюсь устигнути.
— До-ок, — стогін вдячності вирвався з грудей Боба, він простягнув до Берцеліуса руки. — Гонорар…
— Ніяких гонорарів! Ви мені противні, і я роблю вам послугу зовсім не в ім’я гуманності. Повірте, мені абсолютно начхати на те, прив’яжете ви камінь до шиї чи ні… Просто мені хочеться, щоб пошилися в дурні ці облудні святенники. Приїдете до мене в п’ятницю вночі.
…В п’ятницю вночі біля будинку доктора Берцеліуса зупинилась чорна машина. З неї вискочив високий мужчина у довгополому плащі і рішуче подзвонив. Йому відчинили двері, а ще за кілька хвилин він вийшов з будинку, тримаючи під пахвою щось загорнуте в плед. Загурчав мотор, і машина з притушеними фарами на шаленій швидкості помчала в напрямку Грибтауна.
…А в суботу, десь так опівдні, алеєю, що вела до розкішної вілли покійного Джекоба Дарлінга, йшло троє. Двоє були одягнені в чорні сутани, один, це був адвокат, — у вишуканого крою спортивний костюм. їм назустріч вибіг волохатий, довговухий спанієль. Двоє в чорних сутанах здивовано перезирнулися, але тут-таки опанували себе, бо на ґанку з’явився Боб Дарлінг.
— Мікі, милий песику! Ти живий, здоровий! Ах ти ж ласун такий! На ковбаску! — один з монахів зігнувся і простягнув Мікі пакуночок. Мікі взяв обережно пакуночок у зуби, проте їсти не став, а поніс його і віддав у руки Бобу Дарлінгу. І тут сталося таке, що примусило здригнутися не тільки монахів та адвоката, а навіть самого Боба. Мікі раптом став на задні лапи і, вказуючи на монахів передньою, мовив людським голосом:
— Містере Дарлінг, будьте свідком! Ці люди хотіли мене отруїти. Віддайте ковбасу на аналіз і розпочинайте негайно процес!
Гикаючи з переляку, монахи кинулись до воріт — тільки залопотіло. Стрибаючи, як цап, слідом біг адвокат у спортивному костюмі. їх наздоганяв саркастичний сміх Мікі. Доктор Берцеліус показав, на що здатна кібернетика й електроніка.
Зараз монастир Святого Сульпіція вперто судиться з Бобом Дарлінгом — одного монаха розбив параліч. Адвокати збирають багатий урожай, спадщина Джекоба Дарлінга дозволяє розтягти процес на десятки років.