Володимир ВЛАДКО
НАЩАДКИ СКІФІВ
Роман
Артем ображений. — Перша скіфська голова. — Четверо розвідників. — Археологічні мрії юнака. — Зустріч у печері.
За вікном уже зовсім посутеніло, але липневий вечір не приносив бажаної прохолоди. Іван Семенович зняв свою улюблену тюбетейку і провів хусткою по виголеній голові.
— Жарко, — немов між іншим промовив він, потім простягнув руку до карбідки і повернув регулятор.
Біле широке полум’я стало менше. Нарешті Іван Семенович присунув ближче до себе великий аркуш паперу, на якому було накреслено план родовищ і шурфів, і оглянувся. Його невеличкі проникливі сірі очі, здавалося, вивчали настрій кожного з присутніх. Але цього разу Іван Семенович, видно, не мав на меті докоряти комусь із товаришів; навпаки, його пальці мирно пригладили коротенькі вуса, а голос пролунав навіть лагідно, коли він заговорив після маленької паузи:
— Підбити підсумки нашої розвідки, товариші, неважко. Великих наслідків ми не досягли, втім... Що й казати, адже головним гальмом розвідки й досі лишається її, так би мовити, роздвоєність. Так, так, саме роздвоєність. Дмитре Борисовичу! Чи ж не ваш нестримний темперамент весь час тягне вас убік? Та й не вас самого, а й Ліду, і навіть Артема! От уже ніколи не гадав, що археологи можуть бути такі запальні... Ну, гаразд, гаразд, не буду про це, бо бачу, що ви знову готові вибухнути. Так от, я хочу сказати, що тепер настав час, коли можна поєднати обидва напрямки...
Початок обіцяв чимало цікавого.
— Всі дані геологічних досліджень свідчать про одне, — вів далі Іван Семенович. — Жили мідної руди обриваються недалеко від поверхні і зникають. Проте загальний їх напрямок встановити можна: це глиб Гострого бугра.
— А я що казав? — блиснув окулярами Дмитро Борисович.
— Ви, як і кожен з нас, робили певні припущення. І їх треба було сумлінно перевірити, — відповів Іван Семенович. — Лідо, будь ласка, дайте мені вашу схему.
З свого кутка Артем уважно стежив, як вільно і невимушено Ліда підвелась, звичним рухом відкинула з лоба непокірні кучері, взяла з вікна папір і передала Івану Семеновичу. Все, рішуче все виходило в цієї дівчини граціозно, легко і приємно для ока! Навіть темно-синя спецівка, така незграбна на інших, була на ній наче влита...
— Я ще не зовсім закінчила її, Іване Семеновичу, — зауважила Ліда, подаючи схему.
— Нічого, головні лінії ми побачимо. Сідайте ближче, товариші, — мовив Іван Семенович, розгортаючи аркуш. — Ось, як бачите, лінія шурфів. Всі вони, крім одного, шостого, показують незмінний напрямок...
— Гострого бугра!
— Правильно! Саме Гострого бугра. Ваше припущення допомогло нам, Дмитре Борисовичу. Втім, навіть не маючи вашого зіркого ока, можна помітити також, — і на схемі це добре видно, — що лінії шурфів так само незмінні й ламаються. Жили обриваються десь на глибині десяти метрів. І хто може ручитися, що вони знову з’являться всередині бугра? Без подальшого буріння — і притому глибокого — твердити щось певне було б легковажністю, Дмитре Борисовичу, і з цим ви повинні погодитися. Де в нас дані про дальшу поведінку жил? У мене принаймні таких даних нема.
— Але такі дані є у мене!
— У вас, Дмитре Борисовичу?
— Так.
— Геологічні дані про наявність жил всередині бугра?
— Так.
Відчуваючи на собі зацікавлені погляди товаришів, Дмитро Борисович неквапливо протер хустинкою окуляри і додав:
— Я, бачте, вивчав виходи жил у стінах печери. І хоч я не геолог, але мушу запевнити вас...
Іван Семенович нетерпляче знизав плечима:
— Знов та печера? Дмитре Борисовичу, я дуже поважаю ваші археологічні знання, проте і без вашого нагадування пам’ятаю, що ви не геолог. І, знаєте, між археологією і геологією є досить суттєва рівниця.... Отож ваше свідчення хоча і авторитетне, але все-таки...
— Я передбачав подібні заперечення, Іване Семеновичу, не кажучи вже про їхню, так би мовити, дещо неввічливу форму...
— Пробачте, будь ласка!
— Нічого, нічого, я давно звик до вашої манери розмовляти... Навіть більше, ніж ви до мого темпераменту, про який ви, Іване Семеновичу, не втомлюєтеся згадувати... Так от, передбачаючи подібні заперечення, я навмисно попросив Ліду піти сьогодні до печери разом зі мною. Скажімо, як надійного геологічного свідка.
Артем широко розплющив очі: значить, Ліда ходила сьогодні до печери з Дмитром Борисовичем?.. І жодним словом не прохопилася. Ну, гаразд!
Іван Семенович, ховаючи усмішку, пригладив вуса:
— Це, звісно, до деякої міри міняє справу, бо Ліда, як студентка геологічного інституту, все-таки має деяке відношення до геології... І що ж ви знайшли у тій печері? Скільки мені відомо, вона завглибшки всього метрів п’ятнадцять?
— Досі було стільки, Іване Семеновичу.
Дмитро Борисович явно не квапився розповідати про суть справи і немов навмисне робив довгі паузи.
— Не розумію. Що ж вона, поглибшала за ці дні, чи що?
— Бачте, ми з Лідою знайшли місце завалу, який перетинав печеру. Вона насправді дуже довга...
Іван Семенович сів зручніше і зацікавлено глянув на археолога. Потім перевів погляд на Ліду. Та зніяковіло всміхнулась.
— І ото ви нічого досі не казали мені? — мовив, нарешті, докірливо Іван Семенович. — Ну й дисципліна у нас, скажу я вам!
— Іване Семеновичу, — зашарілась остаточно Ліда, — ми так умовилися з Дмитром Борисовичем тільки для того, щоб цікавіше стало зараз. Маленька несподіванка, і все.
— Артем брав участь у вашому таємничому поході до печери?
— Ні, ми вдвох... Артем був чимсь зайнятий, ми не хотіли його відривати.
Артем мовчки гнівно насупив свої широкі брови: нічого подібного, справа зовсім не в тому, що він був зайнятим! Та й хіба то зайнятість, коли він упорядковував колекцію геологічних зразків?.. Просто вони, Ліда і Дмитро Борисович, не хотіли йому нічого казати. Справжня зрада, бо вони ж знали, як він цікавиться печерою! Ну, гаразд, він змовчить і зараз, його гордість вища за всі ці дріб’язкові образи!..
— Так, так, — задумливо мовив Іван Семенович. — Я все-таки хотів би знати про наслідки ваших секретних досліджень. Яка справжня глибина печери?
— Правду кажучи, не знаю, — відповів вагаючись Дмитро Борисович. — Поки що це з’ясувати неможливо.
— Чому?
— Печера надто довга й глибока. Ми пройшли нею метрів сто п’ятдесят і повернулись. Кінця не бачили.
— Ми, Іване Семеновичу, розкопали завал. За всіма правилами. Відкрився прохід, — втрутилася Ліда. — І за ним ще одна печера, така ж довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження. Цілий лабіринт! Тому ми й не пішли далі, адже ми не підготувалися до довгої підземної подорожі. Ось подивіться, я тут нашвидку накреслила план початку печери.
Три голови схилилися над планом, грубо накресленим олівцем. Артем лишався в своєму кутку. Він категорично вирішив не підходити. Адже все це можна було розглядати тільки як дошкульну образу на його адресу. Та хіба ж це не обурливо?
Ще місяць тому, тільки-но вони приїхали сюди і розпочали розвідку, — хто перший зацікавився печерою? Він, Артем. Хто невтомно збирав відомості про неї? Артем! Хто, зрештою, відшукав діда, який розповів про стародавні знахідки біля печери? Знову-таки — Артем. Без нього, напевне, ніхто й не звернув би уваги на якусь там невідому печеру. Ну, може, Дмитро Борисович так, між іншим, і зазирнув би до неї, бо ж він — спеціаліст-археолог. Та й то, певно, зазирнув би і пішов собі далі. І навіть коли б він, Дмитро Борисович, і почав вивчення печери, все одно Артем був перший. Звісно, Артем не археолог, він студент геологічного інституту. А хіба Ліда археолог? Вона така ж студентка, як і він, того ж таки курсу. Ні, що там не кажи, а Дмитро Борисович не мав права — принаймні морального! — брати з собою у вирішальну розвідку в печеру Ліду. Це — образа! Ну, гаразд, тепер Артем знає, що йому робити...