Василь Кожелянко

Конотоп

І була битва року Божого 1659-го, дня 28-го і дня 29-го теплого місяця червня, що його ще ійунем називають.

Битва як битва. Цілком пристойна битва, витримана в естетиці пізнього середньовіччя. Таких у ті веселі часи по Европі відбувалось не рідше, ніж тепер футбольних матчів у тій же неспокійній частині тверді земної, на захід від Уральських гір. Привід для війни тоді легше було знайти, ніж сучасному пиякові - причину напитись: якийсь начальник щось не так сказав, сусід під час полювання вторгнувся зі своїми псами у пшеницю твоїх сервів, піддані іншого сусіда звабились на чергову модну релігійну єресь, уряд податки знову не добрав, а парламент їх в черговий раз не знизив, дружина лається, погода псується, коханка вимагає… геополітика, зрештою, змушує - словом, війна! Війна в усі часи була справою економічною. Бажання якомога вишуканіше відправити до праотців свого ворога стимулювало розвиток металурґії, хімії, механіки, металообробки, а також картографії, інженерної справи, геодезії, мостобудування, маркшейдерства, крім того - ткацтва, кравецтва та виготовлення прегарних золочених позументів, шевронів, ґудзиків. Ще варто відзначити вклад війни у вирішення такого актуального у всі часи питання, як зайнятість населення, суть боротьба з безробіттям. Знову ж таки, демографічне реґулювання… А вклад у мистецтво? Який величезний вклад у народну та авторську творчість зробила війна! Епоси, саґи, думи, одна «Енеїда», як у редакції Вергілія, так і у версії Івана Петровича, чого варті? Суцільна дума про невмирущого!

Однак примхлива історія з тими битвами нерідко виробляла всілякі кумендні штуки: часом п’яну вовтузню двох забіякуватих феодалів підносить на п’єдестал епохально-доленосних герців, а іноді справді масштабну кампанію армій зносить до рівня пересічної тактичної сутички. Наприклад, що було 1242-го року на Чудському озері, де кількатисячна бригада професійного татаро-руського війська під орудою хана Олександра Невського побила сотню з гаком німецьких волоцюг у рицарському званні? Нас вчили - Льодове побоїще. Вчили, називається. Але нас не вчили, що інший, ніж стався, вислід битви під Полтавою 1709-го року міг би кардинально змінити усю геополітику Східної Европи на подальші 200-300 років. То хіба можна вживати слово «історична наука» стосовно нашого 50-70-річного минулого? Нас* чомусь не вчили, що у XVІІ столітті була така собі битва під Конотопом, яка має всі підстави, аби бути названою «Конотопським побоїщем». Бо це була класична битва доби пізнього середньовіччя з усіма найсуттєвішими її атрибутами: вторгнення іноземної армії на чужу територію, перемога за чисельної переваги противника, коаліція з вчорашнім супостатом заради політичних інтересів за формулою «ворог мого ворога - мій друг», і навіть - з невмінням осягнути історичну перспективу і скористатися як слід зі своєї перемоги. Тодішні інтервенти теж не були личчям шиті і про людське око запасались таким собі юридичним документом, як Переяславська рада, що відбулася 5 років перед тим. Хоча «радою» та подія стала пізніше, в потрактуванні істориків, заанґажованих вєлікоруской ідєєй.

* Вживаючи займенники «нас», «ми», автор бере на себе сміливість говорити від імені покоління, що породилося у 40-60-х роках і зазнало усіх жахів радянської загальноосвітньої школи.

А тоді це був такий собі пакт між двома майже рівними сюзеренами про військову поміч. Український військовий диктатор тих часів генерал армії Богдан Хмельницький, відчуваючи, що йому бракує військового союзника у війні з Польщею, вирішив заручитись підтримкою когось із сильних на той час у тім районі чинників. Найкращим союзником могла би бути Швеція, - разом вони б затиснули Польщу у залізні лещата і Хмельницький би взявся до розбудови своєї абсолютної влади в Україні, через 100-200 років це назвали би - державотворенням. Але Швеції на той час вже обридло воювати з Польщею. Непоганим союзником могла би бути Туреччина: султан міг би попросити кримського хана не зраджувати козаків так часто, а у військовому сенсі спільна українсько-татарська армія на той час була непереможною. Але султан не хотів мішатися до україно-польської тяганини, і хан чинив собі, як йому Аллах на душу покладе. Тому залишалась - Москва. Тим більше, що московського царя уже тягнуло до великої европейської політики. В січні 1654-го року болярин Бутурлін у шубі, підбитій соболями, приїхав до українського міста Переяслава, де і відбулася українсько-московська «рада». Так і так, каже боярин, ми допоможемо військовою силою, прищучимо ляхів, а ви за це, козаки, нам нічого не будете винні, пануйте собі у своїй сторонці, ми з царем Алєксєй-Михаличем спимо і бачимо в кольорових снах Суверенну Соборну Самостійну Україну-неньку (мать, по-нашому) в етнічних кордонах - від Сяну до Дону, під синьо-жовтою хоругвою і печаткою із знаком великого князя Володимира Святого - Золотим Тризубом, словом, розбудовуйте Державу, браття, для нашої кацапської втіхи… Думаєте, диктатор України Богдан Хмельницький боляринови Бутурлінови і цареви Алєксєй-Михаличу повірив? Не повірив, бо не був дурний, але грамоту підмахнув. Прозріння наступило одразу ж після того, як Богдан Хмельницький підписав ці переяславські статті, він цілком справедливо спитав боярина, коли московський цар складе присягу українській стороні на т.зв. pacta conventa, як це роблять польські королі. На це боярин заявив, що цар є самодержець, править, як той кіт, сам по собі, і своїм підданим не присягає… Що було далі, відомо.

Але вся ця московська неволя могла тривати лише п’ять літ, якби українські генерали зуміли правильно скористатись блискучою перемогою українського реґулярного війська над московськими інтервентами під Конотопом 1659-го року.

Що ж відбулося року Божого, 1659-го від Різдва Христового, дня 28-го і дня 29-го літнього місяця червня, що його ще ійунем називають?

Достеменно можна сказати лише одне: списами скородили московські ребра. Цей факт зафіксував у своїх поетичних фантазіях на історичні теми непоганий, як на XІX століття, поет Тарас Шевченко. Український і - що важливо - україномовний!

Історики пишуть детальніше. Добрий історик і геть поганий політик Михайло Грушевський повідомляє:

«З початком 1659 року гетьман Іван Виговський пішов до Дніпра, аби приборкати своїх противників - сепаратистів, що знов підняли голови, як Москва була виступила против Виговського, коли проти нього вирушило окупаційне московське військо, він уступився за Днипро, а московський експедиційний корпус почав був підбивати собі сіверську Україну і обложив полковника Гуляницького в Конотопі. Виговський же діждав ся татарських союзників по антимосковській коаліції і з ордою рушив під Конотоп. Московське військо не мало докладних відомостей про його сили, рушило на зустріч тай попало в два огні, між козаків і татар. Став ся погром небувалий: знищено ціле військо московське, двох московських воєвод попало в неволю. Трубецкой покинув Конотоп і подав ся скорше з України. Все було тепер в руках Виговського». (Цитата з «Ілюстрованої історії України» - неточна. - В.К.).

Якщо хто не вірить «українському буржуазному націоналістичному історикові М.Грушевському», а для цього є деякі підстави, бо професор Грушевський не був байдужим як у прихильності своїй до української державности, так і у відразі до московського імперіалізму, то можна запитувати ще одного історика. Історика русів. Тобто чоловіка, який написав «Історію Русів» (хто це був, історики дотепер не можуть остаточно з’ясувати, але очевидно одне: це була розумна і більш-менш об’єктивна людина).