— То я що тепер — теж буду жирним? — Сашко підбіг до дівчини й обійняв її коліна. — Врятуй мене, Маринко! Я не хочу!

— І мене врятуй! — Дан миттю опинився поруч. Він кумед­но надув щоки.

— Відчепися, дурню! — Маринка відштовхнула Дана й запустила обидві руки в пишне волосся рудого, жартівливо його скуйовджуючи. Сашко показав Данові язика й вужем вислизнув з-під рук розчарованої дівчини. Він перейшов на інший бік гойдалки й гукнув:

— Юлько, хочеш політати? — і став сильніше розкачу­вати гойдалку. Дівчина задирливо верещала й погрожувала подряпати ­йому обличчя.

«Бам!»

М’яч ударився об стіну поряд із Лізою й зупинився. Дівчина механічно втупилася в нього. Очі вихоплювали потертий бік: нитки вилізли зі стібків, фарба лущилася — колись цей м’яч був яскраво-синій. А тепер — старий. Але він усе пам’ятав, кожен удар по ньому, кожен гол. І, певно, пам’ятав і її ніс. Ліза машинально затулила обличчя долонею.

Вона теж пам’ятала, як цей м’яч щосили вдарив просто їй в обличчя на уроці фізкультури. Вона плакала від болю та приниження — ніхто не пожалів її, навіть учитель ховав посмішку в кулак і бурмотів щось про швидку реакцію, якої їй ще вчитись та вчитись. Кров тоді текла просто шалено. Дан як винуватець, — хоча чого Дан — ідея стовідсотково була Сашкова! — який при вчителеві не втомлювався повторювати «я не хотів» і «мені так шкода», повів її до медпункту і витирав руки об її ж білу олімпійку. «Вимазала мене своєю кров’ю, фу, яка гидота», — ось що він тоді казав. І за це йому нічого не було. Ото треба їй було той білий спортивний костюм купувати? Правильно мама казала: купуй чорний. Але їй так подобався сніжно-білий… Удома Ліза отримала прочухана: засохла кров так і не випралась, і мама змусила ходити в ній до школи, щоб «нарешті затямила, як це — псувати нові речі». І дівчина слухалася до першого ж рогу вулиці, а потім олімпійка зникала в нетрях наплічника, а вона, тремтячи від холоду — надворі лютував шалений вітрюган, — йшла до школи. А що було робити? Краще мерзнути, ніж чути нові знущання з приводу того, що вона «знову порпалася в смітнику» і «одягається в безхатьків, там їй і місце, а не в нормальній школі».

— Ти!

Від голосу Макса Ліза затремтіла. Вони майже ніколи не розмовляли, хіба кілька разів обмінювалися вітаннями в школі. Брюнет завжди був десь у власному світі. Він рано йшов додому, рідко гуляв і майже увесь вільний час проводив на футбольному майданчику. Він був загадкою, таємницею, яку надзвичайно хотілося розгадати. Макс ніколи не цькував її, хоча міг. Міг би, але завжди залишався третьою стороною. Та і при ньому однокласники чомусь не так сильно знущались, як коли його не було поруч. Наче боялися. Краєм вуха Ліза чула, як про нього перешіптувалися близнючки. Мовляв, батько в нього крутий бізнесмен і доплачує дільничному, щоб той за Максом приглядав, поки його самого в Туманівці немає. Такі містечка надто маленькі для великих таємниць: тут усі про всіх усе знають. Та раптом сьогодні все зміниться? Раптом сьогодні він нарешті стане на їхній бік? Зараз ще він скаже, що вона жирна, і тоді вона точно не витримає. Точно не витримає!

— Чуєш?

Дівчина повільно обернулася. Брюнет дивився їй просто в очі.

— М’яч дай!

Ліза кивнула й копнула м’яч з усієї сили, але він відлетів в кущі в протилежному боці. Яка ж вона жалюгідна!

— Максе, ти вважай, — протягнув Сашко. Він запхав руки в кишені і штовхнув плечем Дана.

Хлопець підморгнув у відповідь і підхопив:

— Це жирна, вона і м’яча зжерти може!

Макс зняв навушники й подивився на однокласника, наче вперше його побачив. Під здивовано-презирливим поглядом Дан раптом знітився й озирнувся на друзів у пошуках підтримки. Сашко демонстративно-зосереджено смикав за волосся Маринку, яка сміялась і викручувала йому пальці. Хлопець ковтнув слину й весело продовжив:

— Ти чого? Смішно ж!

— Ну ти і придурок! — сплюнув Макс і побіг за м’ячем.

Ліза кинулася в інший бік. Гарячі сльози текли по щоках без упину. Здавалося, уїдливий сміх та образливі слова женуться за нею. Сашко точно міг би погнатися! Ось зараз він наздожене її, штовхне і знову виставить на посміховисько. Але навколо було тихо. Дівчина зупинилася й обернулася. Ніхто за нею не гнався.

— Дурепа, — пробурмотіла Ліза, витираючи сльози. — Кому ти потрібна?

Постояла кілька хвилин, перевела дух, оминула висо­кого хлопця в сонцезахисних окулярах, що ліниво підпирав стіну, і зайшла в магазин. Провела поглядом булочки, що саме перекочовували до лляної торби білявої дівчини у прозоро-синьому парео. Покупниця мучилася, обираючи між кефіром і ряжанкою. «Мені б її проблеми», — подумала ­Ліза. Хоча — які проблеми в приїжджих? Сонце-море-пляж, а проблеми залишаються вдома — далеко-далеко. А що робити тим, чия домівка тут? І від проблем нікуди не поді­тися? Кефірно-ряжанкова дівчина вийшла з магазину, пере­дала торбу хлопцеві в сонцезахисних окулярах і витягла собі булочку, вп’ялася зубами в м’яке тісто й весело заусміхалася. У таких точно немає проблем. Ліза похитала головою, буркнула «добридень» до продавчині й стала перелічувати продукти з маминого списку. Швидше закінчити тут і втекти на море. Там її ніхто не зачепить. Там можна бути вільною і собою. Чому, навіть коли море поряд, його все одно замало? Ліза зупинила погляд на поличці з чипсами.

«Чуєш, жирний пінгвіне!»

Слова луною розчинилися під стелею магазину й боляче стиснули скроні. Дівчина машинально вказала на найбільшу пачку. Грошей має вистачити.

Додому довелось повертатися дворами — йти повз ди­тячий майданчик Ліза не ризикнула. Вона притискала до себе великий пакет і майже бігла. Ось домівка, ось двері, ось мама…

— Ну, чого так довго? Мені холодник треба варити! — Мама відібрала пакет і вийшла на кухню, де щось шкварчало. Пахло смаженою цибулею. — Що це? Знову чипси? — витягла шарудливу пачку.

Ліза кинулася до пачки, але мама відсмикнула руку.

— Це моє! Віддай! — Дівчина вп’ялася нігтями в шкіру долонь.

— Я тобі скільки разів казала: хімію не купувати? Ти мене взагалі слухаєш? Подивися на себе — і так товста, а знову чипси притягла! Скоро у двері не пролізеш!

Ліза дивилася на маму й щипала себе за шкіру правої руки. Біль давав змогу дотерпіти до кінця. Якщо піти, не дослухавши, — буде гірше. Це вони вже проходили. Тому треба слухати, бодай робити вигляд, що слухаєш. От зараз мама договорить — і все скінчиться. Зараз, зараз…

— Щоб я цієї гидоти в хаті більше не бачила! — Мама відкрила пакет і висипала чипси у відро для сміття. — На таку, як ти, жоден хлопець не гляне! І не полюбить!

Це було занадто, навіть для синців на руці. Ліза схлипнула й вибігла з хати. Як мама може таке казати? Невже ж вона, Ліза, така жалюгідна? Хутчіше до моря! Ноги впевнено звернули на вузеньку стежку. Море шуміло неподалік. Дорога завжди діяла заспокійливо, наче під час бігу частина образи вихлюпувалася з неї, як вода з повного горнятка. Ставало легше, не краще, але таки легше.

Добігши до Тридиву, дівчина на мить завмерла. Унизу, на березі, знову сиділа жінка у візку. Сьогодні вона була без капелюха. Яке в неї густе волосся, але геть біле! На ньому наче лежав пил, як на шафі, яку довго не обтирали. На мить забулася образа, Лізі закортіло торкнутися цього волосся, струсити з нього білий пил. Адже під ним воно мало бути яскравим!

Дівчина, шпортаючись, збігла по доріжці до пляжу і випалила одним духом:

— Можна я сяду? — Вона бухнулася на пісок і сховала облич­чя в долонях. Злість на себе, образа на маму, жалість до себе і біль накотилися вкупі, знесли ту стіну байдужості, яку вона так старанно вибудовувала всю дорогу. Ліза розплакалася. Вона плакала довго. Ніс почервонів і спух, став, як велика бараболя, у ньому гучно хлюпало, хлюпало і в горлі. Сльози переповнювали її, здавалося, вони ллються навіть із вух. Жінка мовчала. У тиші сльози закінчувалися швидше. Дівчина ще раз шморгнула носом й пробурмотіла крізь пальці:­

— Мене ніхто ніколи не полюбить. Ніхто й ніколи, — в очах знову забриніли сльози.