Изменить стиль страницы

— А ти питаєш дозволу поплавати в морі у людини, яку вперше бачиш. Хіба це не дивно?

— Страшенно дивно, — дівчина весело розсміялася. Розмовляти з цією жінкою було так легко і приємно — від цього настрій ставав ще ліпшим, хотілося жартувати й розповідати щось таке… Про що ніхто не знає. — Але чомусь добре! — додала змовницьким тоном.

— Звісно, що добре! — Жінка теж усміхалася. — Дивацтва — це завжди добре.

Навколо сутеніло. Ліза підвелася, обтрусила з речей пісок, одягнулася, підійшла до води й тихенько мовила:

— На добраніч, море!

Вслухалася в шелестливий шепіт й задоволено обернулася до жінки.

— Ну, я піду?

— Я тебе не тримаю, — жінка кивнула. Її пальці швидко барабанили по підлокітнику.

Це було трішки образливо, і Ліза відвернулася. Море майже підібралося до візка. Дівчина згадала, як одного разу під час прогулянки не встигла до припливу піднятися на скелі. Пощастило, що поруч був тато — назад вона поверталася в нього на плечах. Татові води було по груди. Ліза перекотилася з носка на п’ятку і назад, розглядаючи горизонт. Під час шторму хвилі майже повністю затоплювали катери. Їх утримували лише якорі, глибоко закопані в пісок. Але зараз море було спокійне — дійде до ватерлінії, не вище. А цю жінку точно накриє з головою. Може, запропонувати пересунути візок? Раптом море її потягне за собою? Що, як вона не вміє плавати? Вона ж не вибереться сама. Хоча…Може, вона тільки цього й чекає? На мить дівчині стало страшно за цю незнайомку.

«Я тебе не тримаю». Слова прозвучали, наче крижаний душ.

От і чудово! Не буду! Ліза стулила губи і стала збирати розпущене волосся в косу. Дивна, дуже дивна жінка. Це добре?

Дорога назад здавалася довшою. Так було завжди — притьмом бігти до моря й плентатися додому, ледве пересуваючи ноги. Вологі шорти неприємно прилипали до шкіри, яку стягнула морська сіль. Рани на колінах майже не нагадували про себе. Дівчина купила собі в ятці морозива і проковтнула його за два укуси. До будинків поверталися по­одинокі стомлені відпочивальники з надувними кругами в руках і обпеченими обличчями. Сусіди радо приймали приїжджих, однаково Туманівка була малозаселена, а тому дешевий відпочинок тут чекав на кожного гостя. Добре, що чутки про містечко ширилися повільно, і Туманівка залишалася ще напівдикою.

Ліза протиснулася крізь дірку в зеленій огорожі й підійшла до своєї оселі. Тихенько відімкнула вхідні двері, переступила поріг і збиралася навшпиньки піднятися до себе, коли двері кімнати батьків прочинилися, перегородивши їй дорогу. У проході стояла мама. Її гладеньке пряме волосся було зібра­не у недбалу гульку. Обличчя блищало від жирного крему. Світлих брів і вій практично не було видно. Карі очі світилися від злості. На білій футболці яскравіло кілька червоно-­рудих плям — сліди від помідорів. Мабуть, вечеряли томатною підливкою з макаронами: сьогодні ж четвер. Мама схрестила руки на грудях й підкреслено байдуже спитала:

— Уже повернулася? І де ти була?

— На Тридиві, — Ліза говорила тихо. Здавалося, тиша загусла в повітрі, і вони з мамою теж загусли в цій щільній тиші, і годі було вивільнитися з тих важких пут, щоб зрушити з місця.

— А хто тобі дозволив лізти на скелі? — Байдужість зник­ла в одну мить. Мамин рот скривився, ніби вона от-от ­заплаче. Брови негарно зійшлися на переніссі, від чого бридкі зморшки перекроїли чоло.

Від тону маминого голосу сльози самі підступали до горла.

— Сама собі дозволила. — Ліза вщипнула себе за стегно й скривилася. Зате біль допомагав не розплакатись.

— Чого ти кривишся? Чого ти завжди кривишся? Не подобається, що тобі говорять?

Із кімнати вийшов похмурий тато. На переніссі — темний слід від окулярів. Очі злегка почервоніли. Мабуть, сидів за книжкою. Тато зазвичай любив читати після роботи, у нього був чималий список книжок до прочитання і справді чудова бібліотека. Він помасував собі потилицю: від криків у нього завжди боліла голова. Батько ніколи не підвищував голосу, проте боляче карав ременем. Краще б кричала мама. От і зараз кинув тихо, але від цього стало ще гірше:

— Якщо ти така самостійна, сама собі готуй вечерю і сама заробляй гроші! Твої однолітки певно не сидять у батьків на шиї!

Це було дуже образливо — так образливо, що вже ніякі щипки не допомагали. Сльози захлеснули її з головою однією потужною хвилею. Ліза зірвалася на крик, розтираючи вологу по вмить почервонілих щоках:

— Мені від вас нічого не треба!

Двері зачинилися з оглушливим гуркотом. Ліза побігла нагору, перескакуючи через дві сходинки, й зачинилася зсередини на ключ. Притулилася спиною до дверей і сповз­ла на підлогу. Перша хвиля сліз поволі відступала. Дівчина ще схлипувала, але з кожною секундою дедалі тихіше й тихіше. Образа на батьків маленьким чорним клубком скрутилася десь у районі шлунка, який одразу про себе нагадав невдоволеним бурчанням. Ліза покрутила головою, розминаючи шию: вона завжди максимально стискалась і зіщулювалась, коли на неї кричали, а коли приходила до тями — втомлені м’язи відразу починали нити.

Добре, що в неї завжди було місце, яке належало тільки їй. Стінка з безліччю шафок, ліжко з м’якою спинкою, килим біля ліжка і дві подушки на підлозі — на них можна було розлягтися разом із ноутбуком, широкі полиці з книжками в кольорових обкладинках — майже всі пригодницькі або романтичні, глобус на тонкій ніжці й акваріум із рибками, подарунок тата — замість цуцика. Ліза схлипнула, але підвелася й постукала пальцем по склу. Перламутрові неони[1] жили у своєму власному світі й не звертали на гос­подиню ніякої уваги. Інша річ — собака…

Мама була категорично проти. Вона не любила собак. Мама взагалі багато чого не любила. Не любила мансарду — казала, що відчуває там себе незатишно, ніби на неї щось тисне й от-от упаде стеля. Але Ліза знала, що мамі просто ліньки було підніматися надто високими сходинками. У мами завжди був план — на щодень і на все життя, і вона страшенно не любила, коли щось ішло не за графіком. Коли тато запізнювався на вечерю, коли Ліза не встигала вчасно зробити домашнє завдання чи поскладати речі за кольорами. Може, мама не любила і її?..

Дівчина насипала рибкам корм і дивилася, як вони жадібно хапають його. Ось це життя! Весь час плавати та їсти, ну і ще дихати — якщо не забудуть виплисти догори до бульбашок із киснем. Точно! Вона забула про їжу! Ліза витягла з-під ліжка бляшанку з колою. Шипуча рідина приємно поколювала горло. З другої шухляди столу з’явилася пачка чипсів. Великий шарудливий пакет. Вона вкинула першу жменю до рота й задоволено захрумтіла: нарешті життя набирало сенсу!

Ліза стягнула сорочку та шорти, недбало повісила одяг на спинку стільця. Ковзнула поглядом по нозі: окрім здертих колін, на стегні наливався кольором свіжий синець. Нова галактика в її маленький всесвіт. Уже четверта. Дві трохи вище зап’ястку й одна на боці — щоправда, вже гидотно-жовтого кольору. Ще кілька днів — і вона зникне. Дівчина пірнула в улюблену піжаму у вигляді кролика, помахала коротким пришитим хвостом й усміхнулася. Погладила чорний лакований ноутбук, відкрила його й накла­цала пароль. Запустила соцмережу, яка з готовністю відкрила профіль із ніком «Лілі». Під власним іменем вона вже давно не сиділа, це була її чергова нова сторінка. Минулі блокували або за депресивні дописи, або за те, що мучителі — знаходилися й такі — перетворювали її віртуальний світ на віртуальне ж пекло. Ліза ковтнула слину і покрутила ролик мишки.

На головній фотографії була вона. Вигоріле світле розпущене волосся, позаду яскраво світить сонце. Перший знімок, який вона зробила тут. І єдиний вдалий. Очі й ніс, всипаний огидним ластовинням, затуляє долоня, видно тільки по-дитячому пухкі губи. Так вона навіть симпатична. Інакше чому б до неї кожного дня хтось просився в друзі? Ліза заблокувала кілька бородатих арабів — обвішані золотом, вони занадто наполегливо пропонували свою компанію. Відкрила віконце з повідомленнями. Білий Кит був у мережі.

вернуться

1

Вид акваріумних рибок.