Євгенія Кононенко.

Жертва забутого майстра

Жертва забутого майстра

Вони повертались і займали ті самі міста, звідки одного разу війська Третього Райху вже відступили. Їхня частина вирвалася із оточення, яке згодом військові історики назвуть Яссо-Кишинівським котлом. Затяті нацисти їхньої роти відверто раділи й вірили в непереможність сили, якій були віддані. А ті, хто сприймали цю війну як ганьбу й лихо Німеччини, — в їхній роті й таких було немало — похмуро йшли осіннім лісом, намагаючись якомога менше стріляти в кущі, як наказував ротний командир.

Вони увійшли до галицького містечка, гарного, як дитячий сон. І такого ж похмурого й порожнього. Тут два місяці тому уже стояла Червона Армія, але знову, як і в сорок першому, відступила. Тепер вони знову йдуть сюди, і вся ця краса по праву знов належатиме їм.

Була осінь. І здавалося, весь світ зосередився в маленькому просторі цього міста, що його стіною оточував містичний мідний ліс. Від маленької центральної площі з ратушею дерлися вгору вузенькі вулички. На одному узвишші поступово зливався з ранніми сутінками собор із двома симетричними баштами, на другому світилися руїни старовинної фортеці. Ріхард мимоволі зупинився й рушив далі тільки тоді, коли задні підштовхнули його. Всі були втомлені, всі йшли неохоче, мріючи лише про відпочинок.

А на ранок наступного дня вони розпочали те, з чого починали скрізь, де з’являлися. На горі Федір біля руїн старовинної фортеці з’явилась огорожа з колючого дроту й кілька вартових. Туди зганяли тих євреїв міста, які три роки тому примудрилися втекти до маленьких глухих сіл серед густих лісів і перечекали там біду, а цього літа повернулися до рідного міста, до своїх осель.

Їхній ротний знав, які квартали містечка належали євреям. До війни їх у тут було більше, ніж християн. Солдати їхньої роти неохоче обійшли ті, здебільшого, двоповерхові будинки. Ріхарду пощастило: того дня він не брав участі в рейді.

Настав вечір, і його включили до складу патрулів, які ходили колись єврейськими кварталами й дивились, чи не засвітяться часом вікна в тих помешканнях, де удень нікого не знайшли — ротний чітко контролював ситуацію. Затримка виникла, коли в одній з кімнат знайшли померлу стару жінку, і командування не дійшло згоди, чи лишати її на місці, а чи тягти до тих, хто помре завтра. Ріхард сотні разів згадував той вечір, але так і не згадав, як розв’язали питання зі старою єврейкою, котра того дня померла у своєму ліжку. Але він добре пам’ятає, як ротний обурився, побачивши у вікні на другому поверсі нахабно яскраве світло. Невже якийсь єврей запалив не боязкий каганець, а всі сім свічок у своїй менорі? І він послав саме Ріхарда подивитися, хто насмілився вчинити таке.

...Вони довго стояли один перед одним, двадцятирічний білявий арієць Ріхард Адлер і старий єврей на ймення Велвл Готліб. Вони ніколи не дізнаються імен одне одного, і їхній контакт триватиме не довше хвилини. Але то була хвилина, варта років. Старий мав довгу кучеряву бороду й пронизливий погляд. Раніше Ріхард думав, що така біблійна борода й такі очі можуть бути тільки у мармурового Мойсея різця Мікелянжело Буонаротті. Німецький солдат несподівано розгубився, і його обличчя зробилося наївним. Він не хотів убивати старого Велвла, хоч його послали саме для цього. Єврей заговорив німецькою. Ріхард знав: ця територія не так давно належала Австро-Угорщині, і старші люди тут добре розмовляють німецькою.

— Сам Бог послав мене тобі, guter Mann! — промовив старий єврей несподівано лагідним голосом, що погано в’язалося з його грізним виглядом і з усією тією пронизливою ситуацією, яка їх звела. Цього діда треба було виштовхнути багнетом з кімнати й гнати до руїн старовинної фортеці на горі Федір, де вже кілька сотень таких, як він, чекали свого кінця.

Але Ріхард Адлер не хотів ставати справжнім нацистом, як на те сподівалися ті, хто виключив його з третього курсу університету й відрядив сюди, на Східний фронт. Він розумів, що німці воюють не за велику Німеччину, а за те, щоб зграя бандитів протрималася при владі зайвий рік. І хай навіть вермахт знову наступає. Цей повторний наступ дасть стратегам і солдатам кілька зайвих місяців, не більше. Усе це було написано на молодому гарному обличчі Ріхарда, і старий Велвл дивом зумів прочитати це.

— Потрібна допомога? — крикнули знизу.

— Ні, я сам, тут нема проблем, — відповів Ріхард.

— Так, проблем нема, — підтвердив старий. Він стояв біля письмового столу, на якому лежала купа паперів і горіло кілька свічок. Серед паперів, списаних квадратними значками, схожими на ті, що вибиті на надгробках єврейських цвинтарів, лежав пожовклий аркуш з готичними літерами.

— Візьми це, добрий чоловіче, — старий єврей простяг йому німецький лист у безвість, і Ріхард сховав старовинний папір у своєму ранці. — Прочитаєш, коли повернешся додому. А тепер я полегшу твоє завдання, — старий узяв маленьку пляшечку, випив невідому рідину з неї і тут же замертво впав на крісло, театрально звісивши стару руку з набряклими венами й широкими суглобами на довгих пальцях. Ця рука просто вимагала бути увічненою в мармурі або в дереві. Ріхард був католиком, і в храмах він найбільше любив ці скульптури, в яких навіки завмер немислимий порив чийогось духу. Він учився, щоб колись написати дослідження про олтарні скульптури Європи. В одному з храмів Південної Німеччини колишній студент бачив вирізьблену з дерева композицію погребіння, де рука святого небіжчика звисала з нош так само, як рука цього старого єврея.

...Так, усе, що відбулося на другому поверсі будинку в маленькому містечку Галіції, тривало не більше однієї хвилини. Але то була хвилина, де кожна секунда важить неймовірно багато. Щоб детально описати словами події тих шістдесяти секунд, буде потрібна година. Ріхард дмухнув на свічі й рушив униз. Нехай самі вирішують, як бути з черговим єврейським небіжчиком. У морально знищеного молодого німця, якого навесні сорок четвертого визнали неблагонадійним, виключили з університету й попри слабке здоров’я відправили на Східний фронт, з’явився сенс життя. Він має дожити до кінця цієї жахливої війни, щоб привезти додому старовинний німецький манускрипт, який саме йому з невідомих причин віддав перед смертю старий єврей. Зараз він не зможе прочитати його. Це буде пізніше. Але хлопець неодмінно вчитає рукопис і збагне, що відбулося в ту хвилину. Ріхард має дійти до кінця війни, мінімізувавши число відпущених на його долю убивств, уникнути власної смерті, повернутись до країни, де на нього ніхто не чекає, й прочитати бляклі літери рідною мовою на шляхетних пожовклих сторінках.

...Тепер я й сама розумію, що на даному етапі мені може допомогти одне: якомога ретельніше все розкласти по поличках. Розповісти самій собі про все, що сталося зі мною три роки тому. Я маю зробити спробу якось структурувати ті дивні події, свідком і учасником яких я була впродовж кількох тижнів. Щоб вони перестали мучити мене... Мучити? Ні, мучити — не те слово, що правильно являє сенс мого зв’язку з тією коловертю неймовірних збігів і містичних відкриттів, які сталися зі мною тоді. Мені здається, що мучать мене не так самі події, як їхня цілковита незбагенність і фатальна заплутаність. Думаю, зрештою, я не шкодую, що доля втягла мене у вир усього, що сталося, хоча наприкінці тієї дивної пригоди й пережила чимало моментів екстремального досвіду, а потому кілька тижнів почувалася серйозно хворою.