Її одразу приголомшила тиша. Було жарко і так тихо, що аж діяло на нерви. Звичайно, якісь звуки були, та навіть після кількох років життя в Касл-Року найбільше, що вона могла сказати про свої вуха, це те, що вони з вух жителя мегаполіса повільно перетворювалися на вуха мешканця маленького містечка. Вони аж ніяк не були сільськими вухами… а тут була справжня сільська місцевість.

Донна чула щебет пташок і трохи різкішу музику ворони десь у довгому полі на схилі пагорба, яким вони щойно підіймалися. Легким подихом налітав вітерець, і дуби, що росли обабіч доріжки, відкидали до її ніг рухливі візерунки тіней. Але не було чути жодного автомобіля, навіть далекого рохкання трактора. Вуха мегаполіса і вуха маленького містечка краще налаштовані вловлювати людські звуки. Ті ж, що їх видає природа, часто залишаються поза межами вузької сфери вибіркового сприйняття. Повна відсутність таких звуків вселяє тривогу.

«Я б почула, якби він працював у гаражі», — подумала Донна, та єдиними звуками, що вловлювало її вухо, були хрускіт її власних кроків по гравію доріжки і майже нечутне низьке гудіння, яке її мозок без жодної свідомої думки ідентифікував як гудіння трансформатора на одному з придорожніх стовпів.

Вона дійшла до капота і вже почала була обходити машину збоку, і в цю мить почувся новий звук. Низьке, глухе гарчання.

Донна зупинилася, вмить піднявши голову, намагаючись вирахувати джерело звуку. Деякий час це не вдавалось, і Донна раптом злякалася, не так від самого звуку, як від його позірної нелокалізованості. Він лунав нізвідки. Лунав звідусіль. А тоді якийсь внутрішній радар, можливо, механізм самозбереження, ввімкнувся на повну потужність, і вона зрозуміла, що гарчання лине з гаража.

— Мам, — Тед висунувся з відчиненого вікна, наскільки дозволяв пояс. — Я не можу розстебнути той клятий…

— Ш-ш-ш!

(гарчання)

Вона ступила два непевні кроки вперед, правою рукою злегка тримаючись за низ капота. Нерви натяглися сигнальними шнурами і стали тонкими, як волосинки, — без паніки, але в стані підвищеної тривоги. «Раніше він не гарчав», — подумала Донна.

З гаража Кембера вийшов Куджо. Донна втупила в нього погляд, відчуваючи, як їй цілковито безболісно перехопило подих. Це був той самий собака. Це був Куджо. Але…

Але, о Бо…

(о Боже праведний…)

Його очі впилися в неї. Вони почервоніли і сльозилися. З них текла якась в’язка рідина. Здавалося, ніби пес плаче клейкими слізьми. Його рудаво-коричнева шерсть була вимазана засохлою грязюкою і…

Кров, це вона

(Господи, це ж… справді кров)

Донна не могла рухатися. Ніякого подиху. В легенях повний штиль. Вона чула про паралізованість страхом, але ніколи не могла подумати, що це відбувається так цілковито. Контакту між мозком і ногами не було. Сірі звивисті волокна в корі спинного мозку блокували сигнал. Долоні нижче від зап’ясть перетворилися на безглузді, нечутливі шматки плоті. Міхур спорожнився, та, крім слабкого відчуття далекого тепла, вона нічого не зауважила.

Схоже, собака це зрозумів. Його страшні, безтямні очі не відривалися від розширених блакитних очей Донни Трентон. Пес повільно, майже мляво посунув уперед. Ось він уже стояв на плитах біля входу в гараж. Ще мить — і він уже був на гравії за двадцять п’ять футів[60] від неї. Гарчання ні на мить не припинялося. Це був низький, муркітливий звук, що заколисував своєю загрозливістю. З морди стікала піна. А вона не могла рухатися, зовсім не могла.

А тоді Тед побачив собаку, помітив смуги крові на його шерсті й заверещав високим, пронизливим голосом. Куджо перевів очі на нього, і це, здавалося, звільнило Донну.

Балансуючи, мов п’яна, вона незграбно розвернулася навколо осі, при цьому гримнувшись ногою об крило «пінто». Біль сталевим цвяхом простромив ногу аж до стегна. Вона побігла назад, оминаючи капот. Гарчання Куджо переросло в лютий, смертоносний рев, і він метнувся до неї. На нетривкому гравії ноги роз’їхались, і вона змогла втримати рівновагу, лише з розмаху опустивши руку на капот «пінто». Ударилася ліктем і тонко зойкнула від болю.

Дверцята були зачинені. Виходячи з машини, вона сама автоматично їх зачинила. Хромована кнопка коло ручки раптом видалася сліпуче яскравою, пускаючи їй в очі стріли сонячного світла. «Я ніяк не встигну відчинити їх, залізти всередину і знов зачинити, — подумала Донна, і в ній задушливою хвилею здійнялось усвідомлення близької смерті. — Замало часу. Без шансів».

Донна потягла дверцята на себе. Вона чула, як із шумом втягує й виштовхує повітря. Тед заверещав знову — різким, надривним криком.

Вона сіла, майже впала на водійське сидіння. Перед очима майнув Куджо, його задні лапи напружилися для стрибка, від якого всі двісті фунтів його ваги опиняться прямо в неї на колінах.

Перехилившись через кермо і тиснучи правим плечем на клаксон, Донна обома руками смикнула двері на себе. Якраз вчасно. За якусь частку секунди почувся важкий глухий удар, ніби хтось угатив по машині товстою дровинякою. Люте ревіння і гавкіт різко урвались, і запала тиша.

«Розвалив собі голову, — істерично подумала Донна. — Слава Богу! Слава Богу!»

За мить за склом, усього в кількох дюймах від неї, з’явилася його забризкана піною перекривлена морда, ніби монстр із фільму жахів, що на завершення вирішив підсилити напругу глядачів, просто вийшовши з екрана. Вона бачила його великі важкі зуби. І знову зринуло те млосне, моторошне відчуття, що собака дивиться на неї: не на жінку, яка волею випадку зі своїм маленьким сином опинилася в пастці у цій машині, а власне на неї, Донну Трентон, ніби весь час тільки й чекав на її приїзд.

Куджо знову загавкав. Навіть крізь товсте скло гавкіт звучав неймовірно гучно. Раптом Донні спало на думку, що якби вона, зупинивши машину, автоматично не підняла вікно, то зараз у неї було б на одне горло менше. Її кров заливала б кермо, приладову панель, вітрове скло. Батько завжди втовкмачував: «Зупинись, підійми вікна, ввімкни гальма, візьми ключі, замкни авто». Одна-єдина дія, яку вона виконала, навіть не задумуючись.

Донна скрикнула.

Жахлива собача морда зникла з очей.

Вона згадала про Теда й озирнулася. Від погляду на сина на неї накотив новий страх, угвинчуючись у нутро гарячою голкою. Він не зомлів, але й не був повністю при тямі. Він відкинувся на спинку крісла. Погляд був порожнім і затуманеним. Обличчя побіліло. Кутики губ посиніли.

— Теде!

Донна клацнула пальцями в нього під носом. Від сухого звуку Тед кволо кліпнув.

— Теде!

— Мамо, — глухо вимовив Тед, — як чудовисько змогло вилізти з моєї шафи? Я сплю? Мамо, я задрімав?

— Все буде добре, — сказала Донна, хоча від цих слів по тілу побігли мурашки. — Все буде…

Над капотом вона побачила хвіст і широку спину собаки. Він обходив машину в напрямку Теда…

Вікно Теда не було зачинене.

Донна потяглася через Теда, рухаючись так стрімко, що м’язи аж звело судомою, і пальці зі стуком ударилися об ручку. Вона, сопучи, щосили обертала ручку, відчуваючи, як під нею звивається Тед.

Вікно піднялося вже на три чверті, коли на нього скочив Куджо. Його морда ввігналася в щілину, під тиском вікна задираючись угору. Невеличкий автомобіль сповнився гарчання і гавкоту. Тед знову скрикнув і обхопив долонями голову, затуляючи очі. Охоплений сліпим бажанням сховатися, він намагався заритися обличчям у живіт Донни, цим зменшуючи її тиск на ручку вікна.

— Мамо! Мамо! Мамо! Зупини його! Зроби так, щоб воно пішло геть!

Ззаду по руках потекло щось тепле. З дедалі більшим жахом вона побачила, що це кров і слиз, що стікають із собачої пащі. Зібравши всі свої сили, Донна змогла повернути ручку ще на чверть… Тоді Куджо прибрав морду. Донна мигцем побачила його — перекривлену, безтямну карикатуру на добродушного сенбернара. А тоді собака опустився на всі чотири, і вона могла бачити лише його спину.

Тепер ручка піддавалася легко. Донна зачинила вікно і обтерла долоні об джинси, коротко схлипуючи від огиди.