ЛитЛайф - литературный клуб
Изменить стиль (Регистрация необходима)Выбрать главу (56)
Закрыть

— Така собі «Сутінкова зона»,[25] — відповів Джек, і вона загриміла шорстким, заразним, але якимось милим сміхом.

— Еге ж… Джекі, Джекі, Джекі. — Мати нахилилася до нього і, усміхаючись, скуйовдила його надміру довге волосся.

Також усміхаючись, він відвів її руку від себе. (Але ж у неї не пальці, а самі кістки! Джеку, вона майже вмерла!..)

— Не чіпай мене за волосся тут.

— Відвали!

— Доволі хіпово, як для старої шкапи.

— Боже мій. Спробуй-но виканючити в мене гроші на кіно цього тижня.

— Нема питань.

Вони всміхнулися одне одному, і Джек ніяк не міг згадати, коли ще йому так відчайдушно хотілося плакати чи коли ще він так сильно любив її. Ця безнадійна непохитність… і те, що мати повернулася до «Чорної чуми», було частиною цього.

Принесли напої. Вона легенько торкнулась його склянки.

— За нас.

— Валяй.

Вони випили. Підійшов офіціант із меню.

— Я на нього не сильно тиснула, Джекі?

— Ну, може, зовсім трішки.

Вона поміркувала над цим якусь мить і знизала плечима.

— Що будеш?

— Гадаю, камбалу.

— Я також.

Джек замовив страви. Він був дуже збентежений і поводився надзвичайно незграбно, але знав, що це саме те, чого хоче мати, і, коли офіціант пішов, він побачив по її очах, що непогано впорався із завданням. У цьому була заслуга дядька Томмі. Коли вони повернулися з «Гардіс», дядько Томмі сказав:

— Гадаю, ти не безнадійний, Джеку. Звісно, якщо нам пощастить подолати твій огидний потяг до жовтого плавленого сиру.

Принесли їжу. Джек накинувся на камбалу — гарячу, приправлену лимоном, смачну. Лілі лише трохи поколупалася в тарілці, з’їла кілька стручків квасолі, а тоді заходилася совати те, що залишилось, по тарілці.

— Заняття в школі почалися два тижні тому, — повідомив Джек під час вечері.

Коли він побачив великий жовтий автобус із написом на боці «Районна школа Аркадії», то відчув провину. Зважаючи на обставини, він вирішив, що це, імовірно, абсурдно, але так і було. Він начебто грався в прогульника.

Лілі запитально глянула на сина. Вона замовила й устигла спорожнити другу склянку. Офіціант саме ніс третю. Джек знизав плечима.

— Просто вирішив, що варто згадати.

— Хочеш піти до школи?

— Га? Ні! Не тут!

— Чудово, — відповіла вона. — Бо у мене все одно немає твоїх чортових довідок про щеплення. А без документів до школи тебе не пустять, приятелю.

— Не називай мене приятелем, — відповів Джек, але Лілі не вичавила із себе й легкої посмішки на давній жарт.

Хлопчику, чому це ти не в школі?

Він кліпнув очима. Здавалося, що голос пролунав десь поруч із ним, а не в голові.

— Щось трапилося? — спитала мати.

— Ні. Ну… в цьому парку атракціонів «Дивосвіт» є один чоловік. Сторож, наглядач чи щось таке. Він негр. Так ось, він питав мене, чому я не в школі.

Мати нахилилася вперед; вона припинила жартувати й була лякаюче жорстокою.

— Що ти йому сказав?

Джек укотре повів плечима.

— Сказав, що одужую після мононуклеозу. Ти ж пам’ятаєш, що було з Річардом. Лікар сказав дядькові Морґану, що Річард не повинен ходити до школи шість тижнів, але він може гуляти на вулиці й таке інше. — Джек ледь усміхнувся. — Я вважав, що він щасливчик.

Лілі трохи розслабилася.

— Мені не подобається те, що ти розмовляєш із незнайомцями, Джеку.

— Мамо, він лише…

— Мене не цікавить хто він. Я не хочу, щоб ти розмовляв із незнайомцями.

Джек подумав про негра, його сіре, схоже на залізну мийку волосся, темне зморшкувате обличчя, його дивні, наповнені світлом очі. Він підмітав щіткою велику залу з гральними автоматами на пірсі. Ця зала була єдиною частиною «Дивосвіту Аркадії», що залишалася відчиненою цілий рік. Однак вона стояла пусткою; там були тільки Джек, негр та двоє старих у дальньому кутку. Поринувши в апатичну тишу, дідусі грали в скібол.

Але зараз, коли Джек сидів у цьому доволі лячному ресторані разом з матір’ю, не негр, а він сам ставив запитання:

Чому я не в школі?

Все так, як вона й сказала, синку. Жодних довідок про щеплення. Жодних медичних карток. Гадаєш, вона захопила із собою твоє свідоцтво про народження? Невже і справді так вважаєш? Вона тікає, синку, і ти тікаєш разом із нею. Ти

— Є новини від Річарда? — увірвалася мати в хід його думок, і, коли вона це сказала, Джек збагнув. Ні, надто м’яко.

Він відчув, як усвідомлення розчавило його. Руки смикнулися, склянка впала зі стола. Розбилася.

Джеку, вона майже вмерла!

Голос із піщаного виру. Той, що лунав у його голові. Це був голос дядька Морґана. Ніякого «можливо», ніякого «майже певен», ніякого «схоже на те». Це був справжній голос. Голос Річардового батька.

6

— Що там таке з тобою трапилося, Джеку? — запитала мама, коли вони їхали машиною додому.

— Нічого. Просто моє серце виконало той маленький великий рифф Джина Крупи,[26] — хлопчик миттю затарабанив по «торпеді» для демонстрації. Провів вентиляцію в картері, як у «Головному Госпіталі»[27].

— Ану не корчи мені тут мудрагеля, — у тьмяному світлі приладової дошки Лілі виглядала блідою та лютою. Між середнім та підмізинним пальцями вона, як завжди, стискала цигарку. Мама вела авто дуже повільно, ніколи не перевищувала за сорок. Вона завжди так водила, коли випивала. Жінка висунула сидіння до межі, спідниця задерлася, оголивши тонкі журавлині коліна з боків кермувальної колонки, а підборіддя нависало над кермом. На мить вона стала схожою на якусь відьму, і Джек швидко відвів погляд.

— Я не… — пробурмотів він.

— Що?

— Я не корчу. Це була лише судома, не більше. Вибач мені.

— Усе гаразд, — відповіла вона. — Я гадала, що це якось пов’язано з Річардом Слоутом.

— Ні.

Його батько розмовляв зі мною крізь дірку в піску там, на пляжі, ось і все. Він звертався до мене в моїй голові, наче у фільмі, де ти чуєш голос за кадром. Він казав мені, що ти майже вмерла.

— Ти сумуєш за ним, Джеку?

— За ким? Річардом?

— Ні! За Спіро Агню.[28] Звісно, що за Річардом.

— Іноді.

Річард Слоут тепер ходив до школи в Іллінойсі. В одну з тих приватних шкіл, у яких завжди має бути дзвіниця і завжди ні в кого немає прищів.

— Ти ще зустрінешся з ним. — Вона скуйовдила його волосся.

— Мамо, з тобою все гаразд? — слова просто випурхнули з нього.

Джек відчув, як пальці вп’ялися в стегна.

— Так, — відповіла Лілі, запалюючи нову цигарку (вона збавила швидкість до 20 миль за годину, щоб зробити це; повз них пролетів старенький пікап, його клаксон ревів). — Ніколи не почувалася краще.

— Наскільки ти схудла?

— Джекі, ти ніколи не можеш бути надто худим чи надто багатим. — Вона на мить замовкла, а тоді всміхнулася до нього.

Це була втомлена, болісна усмішка, яка виявила всю правду стосовно того, що він хотів знати.

— Мамо…

— Годі-бо, — сказала вона. — Усе гаразд. Даю тобі слово. Глянь, може, натрапиш на якийсь бібоп по радіо.

— Але ж…

— Знайди якийсь бібоп, Джекі, і помовч.

Він знайшов якийсь джаз на радіостанції Бостона — альт-саксофон виводив «Усе, що ми є».[29] Але крізь музику рівномірним безглуздим контрапунктом звучав океан. Пізніше Джек помітив величезний скелет «американських гірок», що самотньо стовбичив навпроти неба. А ще він бачив розправлені в різні боки крила готелю «Альгамбра». Якщо це їхній дім, то вони вже вдома.

Розділ третій

Спіді Паркер

1

Наступного дня сонце повернулося — важке і яскраве, пломенистою барвою воно розсипалося по пласкому берегу та червоному зачерепиченому пологому даху, тонку смугу якого Джек бачив із вікна спальні. Здавалося, що в далині моря довгі повільні хвилі костеніли, обертаючись на сліпучий спис, спрямований прямісінько у вічі. Джекові здавалося, що навіть сонячне світло тут відрізняється від каліфорнійського — пронизливе й холодне, не таке життєдайне. У глибині темного океану хвилі помирали, щоб постати знову, й сліпуче золото охоплювало їх. Джек відвернувся від вікна. Він уже прийняв душ і одягнувся, а внутрішній годинник підказував, що час рухатися до зупинки шкільного автобуса. П’ятнадцять по сьомій. Але, звісно ж, він не поїде сьогодні до школи — нічого не лишилося від нормального життя — вони з матір’ю просто перепливуть через наступні дванадцять годин, ніби привиди. Ні вимог, ні обов’язків, ні домашніх завдань… і жодних обмежень, окрім тих, які накладає потреба поїсти.

вернуться

25

«Сутінкова зона» («The Twilight Zone») — культовий американський серіал. Фантастична телеантологія — у серіалі відсутній наскрізний сюжет, кожна серія є екранізацією певного короткого оповідання. Цей серіал одним із перших показав глядачам «серйозну фантастику». Серед сценаристів були Рей Бредбері, Річард Метісон, Стівен Кінг, Гарлан Еллісон, Джордж Мартін, Роберт Мак-Камон, Артур Кларк, Роберт Сільверберґ, Роджер Желязни. Серіал пережив три реінкарнації (1959–1964; 1985–1989; 2002–2003) та одну повнометражну екранізацію, продюсером якої виступив Стівен Спілберґ.

вернуться

26

Юджин (Джин) Бертрам Крупа (1909–1973) — американський барабанник-віртуоз, зірка «свінгової ери». Відомий своїм дуже енергійним і яскравим стилем.

вернуться

27

«Головний Госпіталь» («General Hospital») — американська мильна опера, що демонструється з 1963 року по сьогоднішній день. Входить до Книги рекордів Гіннеса як третя найдовша мильна опера в США.

вернуться

28

Спіро Теодор Агню (1918–1996) — віце-президент США від Республіканської партії з 1969 по 1973 рік в адміністрації Річарда Ніксона.

вернуться

29

«Усе, що ми є» («All the Things You Are») — пісня 1939 року, написана Джеромом Керном та Оскаром Гаммерштайном. Серед відомих виконавців — Ґлен Міллер, Френк Сінатра, Елла Фітцджеральд і Майкл Джексон.

6
{"b":"296530","o":1}
ЛитЛайф оперативно блокирует доступ к незаконным и экстремистским материалам при получении уведомления. Согласно правилам сайта, пользователям запрещено размещать произведения, нарушающие авторские права. ЛитЛайф не инициирует размещение, не определяет получателя, не утверждает и не проверяет все загружаемые произведения из-за отсутствия технической возможности. Если вы обнаружили незаконные материалы или нарушение авторских прав, то просим вас прислать жалобу.

Для правильной работы сайта используйте только последние версии браузеров: Chrome, Opera, Firefox. В других браузерах работа сайта не гарантируется!

Ваша дата определена как 23 октября 2018, 17:42. Javascript:

Яндекс.Метрика