ЛитЛайф - литературный клуб
Изменить стиль (Регистрация необходима)Выбрать главу (56)
Закрыть

Тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого, за рік до Джекового народження, Лілі номінували на «Оскар» за роль у стрічці «Спалах». «Спалах» був найкращим із фільмів Лілі, і саме в ньому їй пощастило найглибше продемонструвати акторський талант, ніж це дозволяли її звичні ролі «поганих дівчат». Ніхто не вірив, що Лілі переможе, і найменше — вона сама. Самий лише суспільно прийнятий шаблон стосовно того, що номінація вже є честю, підносив її у власних очах. Щоб відсвяткувати цей успіх, Філ Сойєр мудро забрав її на тритижневий відпочинок у готель «Сади Альгамбри». Тут, з іншого боку континенту, лежачи в ліжку й попиваючи шампанське, вони дивилися по телевізору церемонію «Оскара». Якби Джек був старшим і розкинув мізками, то, вирахувавши, з’ясував би, що і його власна історія почалася саме в «Альгамбрі».

Коли зачитали імена акторок, номінованих на премію за найкращу жіночу роль другого плану, Лілі, за родинною легендою, прогарчала Філу: «Якщо я виграю ту штуку, коли мене немає на церемонії, то просто на твоїх грудях станцюю мавпячий танок на шпильках».

Але коли перемогла Рут Ґордон, Лілі сказала: «Звісно, вона заслужила, вона класнюча мала, — а тоді негайно штурхонула чоловіка в груди й додала: — Знайди мені ще схожу роль, якщо ти такий крутий агент».

Але більше схожих ролей не було. За два роки по смерті Філа Лілі зіграла останню свою роль — цинічної екс-повії у фільмі «Маніяки на мотоциклах».

Саме ті часи згадувала Лілі тепер, здогадався Джек, витягуючи валізи із заднього сидіння та багажника. Сумка «Д’Аґостіно» розірвалася саме на літерах «Д’Аґ», і купа згорнутих шкарпеток, різноманітних фотографій, коміксів, шахових фігурок разом із дошкою розсипались по багажнику. Джек позапихав усі ці манатки в інші пакунки.

Лілі повільно піднімалася сходами готелю, раз по раз чіпляючись за поручні, мов стара бабуся.

Потягавши важкі валізи, Джек випростався і знову поглянув на небо, де — він був певен — бачив веселку. От тільки веселки не було — лише неспокійне, тривожне небо. А тоді:

— Йди до мене, — тихо, але чітко промовив хтось за його спиною.

— Га? — запитав Джек, озирнувшись.

Та перед ним простягалися тільки безлюдні сади і дорога.

— Так? — перепитала мама.

Згорблена та пригнічена, вона трималася за ручку великих дерев’яних дверей.

— Здалося, — відказав Джек. Не було ані голосу, ані веселки. Він забув про них і подивився на маму — вона саме боролася з важкими дверима. — Зачекай, я допоможу, — гукнув він і швидко піднявся сходами.

Хлопчик незграбно ніс велику валізу та тягнув за собою повний светрів паперовий пакунок.

4

До зустрічі зі Спіді Паркером Джек безтямно проводив дні в готелі, немов сплячий пес, котрий втратив лік часу. У ці дні життя здавалося йому дивним сном, сповненим тіней та непостійної мінливості. Навіть страшні новини про смерть дядька Томмі, що надійшли телефоном минулої ночі, своїми жахіттями не змогли вивести його з цього стану. Якби Джек вірив у забобони, то подумав би, що певні зовнішні сили захопили його життя й тепер керують ним і мамою. У свої дванадцять років Джек Сойєр був достатньо активною людиною, і тому бездіяльність цих днів після галасливого Мангеттену дивним чином тривожила і непокоїла його.

Джек усвідомив, що стоїть посеред пляжу; він зовсім не пригадував, як дістався сюди та чому взагалі прийшов. Спершу він подумав, що сумує за дядьком Томмі, але насправді його мозок просто заснув, надавши тілу цілковиту свободу дій. Він навіть не міг зосередитися та зрозуміти, про що йшлося в тих комедіях, які вони з Лілі дивилися минулого вечора; деталі миттю вивітрилися з його пам’яті.

— Уся ця метушня втомила тебе, — сказала мама, глибоко затягнувшись цигаркою і примружено дивлячись крізь дим на сина. — Джекі, маленький мій, тобі лишень треба трішечки відпочити. Це гарне місце. Давай же насолоджуватися ним якомога довше.

Перед ними на червонястому екрані телевізора Боб Ньюгарт[9] здивовано розглядав черевик, який тримав у правій руці.

— Я так і роблю, Джекі, — вона посміхнулася йому. — Відпочиваю і насолоджуюсь.

Джек поглянув на годинник. Минуло вже дві години, відколи вони дивилися телевізор, а він зовсім не пам’ятав, що демонструвалося раніше.

Джек уже збирався спати, коли пролунав телефон. Старий добрий дядько Морґан Слоут таки знайшов їх. Новини від дядька Морґана ніколи не були особливо приємними, та ця, напевно, була невтішною навіть за мірками дядька Морґана.

Джек стояв посеред кімнати та спостерігав, як материне обличчя дедалі білішає та білішає. Вона легенько стиснула рукою горло, на якому за останні кілька місяців з’явилися нові зморшки. Розмову слухала мовчки, прошепотівши лише: «Дякую, Морґане», — й поклала слухавку. Коли повернулася до Джека, то виглядала набагато старшою та змарнілішою, ніж будь-коли.

— Джекі, зараз тобі знадобиться вся мужність, гаразд?

От саме мужності йому й бракувало. Вона взяла його за руку й промовила:

— Джеку, сьогодні дядька Томмі збив автомобіль. Водій утік.

Джек почав задихатися, наче останнє повітря миттю вивітрилось із нього.

— Його збив фургон, коли він переходив бульвар Ла Сьєнеґа. Свідок повідомив, що автомобіль був чорного кольору з написом «Дике Дитя», але це… це все.

Лілі заплакала. І вже за мить Джек, сам собі дивуючись, теж заплакав. Відтоді минуло три дні, що здалися Джекові вічністю.

5

П’ятнадцятого вересня 1981 року хлопчик на ім’я Джек Сойєр стояв і дивився на непорушну воду на безликому пляжі біля готелю, що нагадував замок із роману сера Вальтера Скотта. Він хотів заплакати, але не міг навіть сльози із себе вичавити. Навколо нього була тільки смерть, що заповнила собою половину світу, та жодних веселок. Фургон «Дике Дитя» забрав дядька Томмі в інший світ. Дядько Томмі помер у Лос-Анджелесі, дуже далеко від східного узбережжя, яке було його справжньою домівкою, і про це знав навіть такий малюк, як Джек. Чоловік, який уважав за потрібне зав’язувати краватку перед візитом в «Орбіз»,[10] щоб з’їсти ростбіф, не мав жодних справ на західному узбережжі.

Його батько помер, дядько Томмі помер, його мама, можливо, помирає. Джек відчув смерть навіть тут, у Аркадія-Біч, де вона розмовляла голосом дядька Морґана з того боку дроту. Нема нічого банальнішого й очевиднішого за меланхолію, яку навіює курорт у мертвий сезон, бо ти постійно наштовхуєшся на привидів минулого. Здавалося, смерть уплітається в текстуру буття та запах океанського бризу. Джек злякався… Уже тривалий час він боїться. І життя тут, в абсолютному спокої, тільки допомогло йому усвідомити це — усвідомити, що смерть, імовірно, весь час, поки вони їхали по І-95 із Нью-Йорка, сиділа за кермом, примружено спостерігала за ним крізь цигарковий дим і просила знайти по радіо якийсь боп.[11] Джек якось невиразно пригадав, як батько казав, що він народився з головою старого, от тільки його голова зараз зовсім не відчувала себе старою. Цієї миті він почувався надзвичайно юним. «Наляканим, — раптом подумав. — Чорт забирай, а мені ж страшно. Це тут закінчується світ, так?»

Чайки ширяли над головою в сірому небі. Тиша була такою ж сірою, як і небо — і такою ж смертельною, як і темні кола під її очима.

6

Коли він блукав «Дивосвітом» і зустрів Лестера Спіді Паркера, то вже втратив лік дням. Він безцільно вештався, марнуючи час. Та тої миті бездіяльність і тривале очікування одразу полишили його. Лестер Паркер був чорношкірим, мав кучеряве сиве волосся і глибокі зморшки на щоках. У буремні молоді роки він був мандрівним музикантом і грав блюз, але тепер його ніхто не помічав. Та й не говорив він нічого особливого. Проте коли Джек блудив «Дивосвітом» і знічев’я забрів до зали з ігровими автоматами, то зустрів Спіді й, побачивши його вицвілі очі, відчув, як неспокій полишає його. Він знову став собою. Здалося, ніби якась магічна хвиля вийшла зі старого й наповнила Джека.

вернуться

9

Джордж Роберт «Боб» Ньюгарт (1929–1978) — американський актор і комедіант, лауреат премій «Ґреммі» (1961), «Золотий глобус» (1962) та «Еммі» (2013).

вернуться

10

«Орбіз» («Arby's Restaurant Group, Inc.») — друга за величиною в США мережа фастфудів, що спеціалізується на сандвічах. Налічує понад 3400 закладів.

вернуться

11

Бібоп, Бі-боп, або просто боп (англ. bebop) — джазовий стиль, що розвинувся на початку 1940-х. Він відкриває період сучасного джазу та докорінно відрізняється від попередніх стилів. Для бібопу характерним є унісонне проведення теми на початку та наприкінці композиції.

2
{"b":"296530","o":1}
ЛитЛайф оперативно блокирует доступ к незаконным и экстремистским материалам при получении уведомления. Согласно правилам сайта, пользователям запрещено размещать произведения, нарушающие авторские права. ЛитЛайф не инициирует размещение, не определяет получателя, не утверждает и не проверяет все загружаемые произведения из-за отсутствия технической возможности. Если вы обнаружили незаконные материалы или нарушение авторских прав, то просим вас прислать жалобу.

Для правильной работы сайта используйте только последние версии браузеров: Chrome, Opera, Firefox. В других браузерах работа сайта не гарантируется!

Ваша дата определена как 15 октября 2018, 12:40. Javascript:

Яндекс.Метрика