— А хто такий Суддя?

— Суддя Фарріс. Старий з Піорії. Мабуть, справді колись був суддею, років до п’ятдесяти; окружним чи що, але на пенсію вийшов задовго до грипу. А дід розумний. Дивиться на тебе — наче рентгеном просвічує. Хай там як, а Гарольд для мене важливий. І ставатиме дедалі важливішим, бо люди ще прибуватимуть. Прямо пропорційно до того, — він тихо захихотів. — Отой сарай… Офігіти! Останній рядок того напису, там, де твоє ім’я, так низько, що він, певне, по саму сраку висунувся, щоб його намалювати!

— Так. Я тоді спала. А то б зупинила.

— У мене на нього просто чуйка виробилася, — сказав Ларрі. — Я знайшов обгортку від «Пейдею» під стріхою того сараю в Оґанквіті, потім прочитав, що вирізано на балці…

— Що там було?

Вона відчула, що Ларрі придивляється до неї в темряві, й сильніше загорнулася в халат… не від скромності… вона не відчувала в цьому чоловікові жодної загрози — а просто нервуючись.

— Тільки його ініціали, — невимушено відказав Ларрі. — «Г. Е. Л». Коли б на тому все й скінчилося, я б тут не був. А потім у мотосалоні у Веллсі…

— Ми там були!

— Я знаю. Бачив, що двох не вистачає. А ще більше враження на мене справило те, що Гарольд зміг набрати бензину з підземного бака. Ти, певне, йому допомагала, Френ. Мені там ледве пальці не відхопило.

— Ні. Мені не було потрібно. Гарольд понишпорив і знайшов якусь штуку, яку назвав вентиляційний клапан…

Ларрі застогнав і ляснув себе по лобі.

— Клапан! Боже! А я ж навіть не шукав, де в них у баку вентиляція! То ти хочеш сказати, він там побродив… відкрив клапан… і засунув туди шланг?

— Ну… так.

— О Гарольд, — захоплено промовив Ларрі; такого захоплення Френ не чула ще ніколи, принаймні у зв’язку з ім’ям Гарольда Лодера. — Ну, оцю штуку я не розкусив. Хай там як, ми приїхали у Стовінгтон. А Надін так засмутилася, що знепритомніла.

— Я плакала, — зізналася Френ. — Ревла, думала, ніколи не зможу зупинитися. Я тоді вже налаштувалася: приїдемо, а там хтось вийде назустріч і скаже: «Здрастуйте, заходьте, будь ласка! Дезінсекція праворуч, їдальня ліворуч…» — Френ похитала головою. — Це зараз такими дурницями здається.

— А я у відчай не впав. Хоробрий Гарольд уже там побував до мене, залишив знак і поїхав далі. Я відчув себе недосвідченим білошкірим, який іде слідами індіанця в «Слідопиті».

Такий погляд на Гарольда вразив і зачарував Френні. Хіба не Стю насправді вів усю компанію до того часу, як вони залишили Вермонт і попрямували до Небраски? Чесно, вона не могла пригадати. Тоді всі були занадто стурбовані снами. Ларрі нагадував їй те, що вона забула… ба гірше, сприймала як належне. Гарольд ризикував життям із тим написом на сараї — їй це видавалося дурним ризиком, але ж урешті допомогло. А набирати бензин з-під землі… то для Ларрі була непросто справа, а Гарольд зробив це взагалі між ділом. Від цього Френні відчула себе малою і винною. Вони всі так чи інакше сприймали Гарольда просто як людину, що шкіриться на всі тридцять два. Але Гарольд за останні шість тижнів провернув не одну штуку. Це вона так закохалася в Стю, що для того, аби зрозуміти банальну правду про Гарольда, їй виявився потрібен оцей повний незнайомець? Від цього їй стало ще більш незручно: щойно Гарольд став як слід на ноги, він цілком по-дорослому сприйняв стосунки між нею і Стюартом.

Ларрі продовжив.

— То ось і наступний акуратний знак, маршрут вказано, у Стовінгтоні, ага? А поряд — у траві шурхотить ще одна обгортка від «Пейдею». У мене виникло відчуття, що я йду слідом Гарольда не по прим’ятих травинках чи поламаних паличках, а по обгортках від шоколадок «Пейдей». Ну, ми не повністю йшли вашим маршрутом. Ми завернули на північ біля Ґері, штат Індіана, бо там була пекельна пожежа, де-не-де ще не згасла. Наче в місті всі баки з нафтою на хрін повибухали. Хай там як, а ми у процесі підібрали Суддю, зупинилися біля Гемінгворд-Гоума — ми вже знали, що вона звідти поїхала, — сни, розумієш, — але ми все одно хотіли побачити це місце. Кукурудза… гойдалка з шини… ти розумієш, про що я?

— Так, — тихо промовила Френні. — Так, я розумію.

— І в мене весь час дах їхав, я все думав, що ж буде, чи на нас якась банда на мотоциклах нападе, чи вода скінчиться, чи не знаю.

— У моєї мами була така книжка, від бабусі дісталася чи щось таке. Називалася «Його слідами». І там були всякі історії про людей зі страшними проблемами. Здебільшого етичними. І автор книжки каже, що розв’язати будь-яку проблему можна спитавши: «Що зробив би Ісус?» Від цього одразу розвіюються всі тривоги. Знаєш, що я собі думаю? Це дзенське питання — узагалі не питання, а спосіб прочистити голову, на зразок сказати «ом» і подивитися на кінчик носа.

Френ усміхнулася. Вона уявила собі, що би про таке сказала її мати.

— То коли я починав себе накручувати, Люсі — моя дівчина, я тобі казав? — от Люсі мені казала: «Ану швидко, Ларрі, постав питання».

— Що зробив би Ісус? — усміхнулася Френ.

— Ні. Що зробив би Гарольд? — серйозно відповів Ларрі. Френ просто остовпіла. Вона просто-таки захотіла опинитися поряд, коли Ларрі справді зустріне Гарольда. Як він зреагує?

— Ми розбили табір на фермі, і одного дня в нас справді майже скінчилася вода. Там був колодязь, але воду з нього набрати було неможливо — без електрики насос не працював. І Джо — тобто, вибач, Лео, його насправді звати Лео — от Лео усе ходив навколо мене і казав: «Ларрі, пити, дуже пити хочу». Я від цього просто здурів. Відчув, як напружуюся, що ось-ось його стукну. Отакий я молодець, еге? Готовий вдарити нещасну дитину. Але людина не за одним махом міняється. До мене це довго доходило.

— Ти їх усіх цілими довіз із самого Мейну, — сказала Френні. — А в нас один загинув. Апендицит. Стю пробував зробити операцію, але не вдалося. Так що, Ларрі, загалом, у тебе дуже непогано вийшло.

— У нас із Гарольдом, — поправив він. — От Люсі й казала завжди: «Швидко, Ларрі, став питання». Я так і робив. Там був вітряк, який підіймав воду до хліва. Крутився як слід, але в хліві вода не йшла. То я відкрив здоровий ящик під вітряком і побачив, що головний вал вискочив зі своєї дірки. Я його назад поставив — і готово! Води скільки хочеш. Холодна, смачна. Завдяки Гарольду.

— Завдяки тобі. Там же Гарольда не було, Ларрі.

— Так у мене в голові він був. І ось я тут і привіз йому вина й цукерок, — він скоса глянув на неї. — Ну, розумієш, я гадав, ніби він твій мужик.

Вона похитала головою і подивилася на складені руки.

— Ні, не він… не Гарольд.

Ларрі довго мовчав, а потім вона відчула, що він на неї дивиться. Урешті, Ларрі сказав:

— Гаразд, я неправильно зрозумів? Про Гарольда?

Френні встала.

— Мені час іти. Рада була познайомитися, Ларрі. Приходь завтра, познайомишся зі Стю. Приводь Люсі, коли вона не зайнята.

— А що з ним таке? — не відступався він, стоячи перед нею.

— Ой, та не знаю, — хрипко промовила вона. Раптом до очей підступили сльози. — Ти в мене викликаєш таке відчуття… наче я з Гарольдом дуже негарно повелася і, не знаю… чому і як я це зробила… і чи можна мене звинувачувати, що я не кохаю його так, як Стю? Я маю бути в цьому винна?

— Ні, звичайно, ні. — Ларрі мав заскочений вигляд. — Слухай, вибач, будь ласка. Я не у своє лізу. Я піду.

— Він змінився! — вихопилося у Френні. — Не знаю, як і чому, й іноді я думаю, що навіть на краще… але я не знаю… правда не знаю. А іноді я боюся.

— Боїшся Гарольда?

Вона не відповіла, просто дивилася собі під ноги. Френні подумала, що, мабуть, і так забагато сказала.

— Ти мені скажеш, як туди дістатися? — лагідно спитав він.

— Це просто. Іди прямо по Арапаго, доки дійдеш до маленького парку… здається, він називається парком Ібена Дж. Файна. Парк буде праворуч. Будиночок Гарольда ліворуч, якраз навпроти.

— Добре, дякую. Приємно було познайомитися, Френ, вазу розбити і так далі.

Вона усміхнулася, але натягнуто. Усі її дурнуваті веселощі з цього вечора вивітрилися.