Він уже був на півшляху до зеленої хащі, коли звідти вийшло троє людей. Потім їх стало четверо. Потім — півдюжини.

То був смаглявий, гладкошкірий народ.

Вони довго дивилися на нього.

Він — на них.

Почало приходити розуміння.

Шість людей перетворилися на вісім. Вісім — на дванадцять. Усі були зі списами. Почали їх загрозливо підіймати. Чоловік зі щетиною на лиці дивився на них. Були на ньому джинси та обшарпані ковбойські чобітки — і більш нічого. Верхня частина його тіла була біла, немов живіт коропа, і жахливо охляла.

Списи здійнялися вгору. Тут один із темношкірих людей — вождь — вичавив із себе одне слово, потім знову, і це слово звучало приблизно так: «Юн-на!»

Еге, потихеньку все приходить.

Атож.

Наприклад, його ім’я.

Він усміхнувся.

Усмішка ця була — неначе червоне сонце проглянуло крізь чорну хмару. Він показав білосніжні зуби й дивовижні палючі очі. Він розвернув до них свої долоні без ліній в універсальному жесті миру.

Перед силою цієї усмішки вони не встояли. Списи попадали додолу; один із них увіткнувся в пісок під кутом і так і лишився, гойдаючись.

— Do you speak English?

Вони просто дивилися на нього.

— Habla español?

Ні, ні хріна вони і не «облають», і не «спікають».

Що ж це означає?

Де він?

Що ж, із часом з’ясується. Рим не одразу будувався, та навіть і Екрон у штаті Огайо — і той не одразу. І місце не має значення.

Місце протистояння ніколи не мало особливого значення. Головне — що ти тут і ще тримаєшся на ногах.

— Parlez-vous français?

Немає відповіді. Вони зачаровано дивилися на нього.

Він спробував звернутися до них по-німецьки, а потім розреготався в їхні дурні, овечі обличчя. Один розплакався безпорадно, як дитина.

«То прості люди. Примітивні, не надто розумні, неписьменні. Але вони мені знадобляться. Авжеж, використати я їх можу пречудово».

Він рушив у їхній бік, і далі тримаючи руки гладенькими долонями до них, усміхаючись. У його очах грала тепла й божевільна радість.

— Мене звати Расселл Фарадей, — повільно, чітко промовив він. — Я прибув із місією.

Вони дивилися на нього на всі очі, злякані, зачаровані.

— Я прибув вам допомогти.

Вони почали падати на коліна і схиляти перед ним голови, і його темна-темна тінь лягла поміж них, посмішка стала ширшою.

— Я прибув навчити вас цивілізації!

— Юн-на! — з радістю й жахом схлипнув вождь. І коли він почав цілувати ноги Расселла Фарадея, темний чоловік засміявся. Він сміявся, сміявся, сміявся…

Життя — то таке колесо, на якому мало хто здатний встояти довго.

І воно завжди врешті-решт повертається до того самого.

Лютий 1975 року

Грудень 1988 року