— Привіт, малюче, — сказав Стю і помахав йому.

Пітер упав. Потім знову став на ручки й ніжки і порачкував великим колом далі. У кінці ґрунтової дороги, яка йшла крізь поле дикої кукурудзи, стояв маленький «віннебаґо» з лебідкою, причепленою спереду. Вони рухалися здебільшого другорядними дорогами, але раз у раз лебідка ставала їм у пригоді.

— Тобі самотньо? — спитала Френ.

— Ні. Може, колись буде, з часом.

— За маленького боїшся? — вона поплескала себе по абсолютно пласкому животу.

— Нє-а.

— Він Пітові носа дряпатиме.

— Нічого, заживе. Он у Люсі близнята, — він усміхнувся, дивлячись у небо. — Уявляєш?

— Я бачила. Як побачиш — то й повіриш, як то кажуть. Як ти гадаєш, коли ми до Мейну доїдемо, Стю?

Він знизав плечима.

— Під кінець липня. Усе одно до зимівлі встигнемо приготуватися. Не хвилюєшся?

— Нє-а, — передражнила вона його. Підвелася. — Ой, глянь, як він забруднився!

— Казав я тобі.

Він дивився, як Френ спускається з ґанку і підбирає синочка з землі. Він сидів тут, де матінка Ебіґейл сиділа часто і подовгу, і думав, яке життя в них попереду. Думав, що все буде добре. У свій час вони повернуться до Боулдера, тільки тоді їхні діти зможуть зустріти однолітків, закохатись, одружитись і народити ще дітей. А може, частина Боулдера переїде до них. Були такі люди, які докладно про все розпитували, майже проводили перехресний допит… але очі в них були не сердиті, не зневажливі, а радше в них читалася якась туга, бажання теж знятися з місця. Стю і Френ, вочевидь, були не єдиними, ким оволоділа жага мандрів. Гаррі Данбартон, який раніше продавав окуляри, говорив про Міннесоту. Марк Зеллмен найдужче мріяв про Гаваї. Навчитися водити літак — і махнути на Гаваї!

— Марку, та ти ж уб’єшся! — обурено дорікнула йому Френ.

Марк тільки сором’язливо всміхнувся і сказав:

— Чиє б нявчало, Френні.

А Стен Ноґотний вдумливо обговорював поїздку на південь — може, до Акапулько на кілька років завіятись, а то — до Перу.

— Що я тобі скажу, Стю: я від цих людей нервувати починаю — просто як одноногий на змаганні з копняків. Я вже навіть кожного десятого-дванадцятого не знаю, хто він. Люди хати на ніч замикають… ну чого ти так на мене дивишся, це правда. Мене послухати, то й не повіриш, що я жив у Маямі — а шістнадцять років жив же ж! — і щодня двері замикав. Але, хай йому грець, оцю звичку втрачати мені сподобалося. Та хай там як, а народу вже забагато. Я от усе про Акапулько думаю. Тепер тільки Джейні залишилося вмовити…

«Це було б не так уже й погано, — подумав Стю, дивлячись, як Френ качає воду, — якби Вільна зона розділилася». Ґлен Бейтман теж би так вважав, він був цілком певен. Вона свою роль виконала, сказав би Ґлен. Найкраще розділитися до того, як…

До чого?

Ну, на останніх зборах Комітету Вільної зони перед їхнім від’їздом Г’ю Петрелла попросив дозволу озброїти своїх помічників — і отримав його. Останні кілька тижнів їхнього з Френ перебування в Боулдері це питання активно обговорювалось — і кожен у місті мав із цього питання чітку позицію. На початку червня п’яний побив одного з помічників і кинув його у вікно бару «Дірявий барабан» на Перл-стрит. Помічникові, який пробив своїм тілом вікно, довелося накласти понад триста швів і зробити переливання крові. Петрелла обґрунтовував, що такого б ніколи не сталося, коли б цей чоловік погрозив п’яниці табельною зброєю. Так що здійнялася суперечка. Було чимало людей (зокрема й Стю, який здебільшого тримав свої думки при собі), які вважали, що коли б у помічника був пістолет, то інцидент закінчився б не пораненим помічником, а мертвим п’яницею.

«Що буде, коли помічникам дати пістолети? — питав він себе. — Яке буде логічне продовження?» І йому здалося, що сухуватий учений голос Ґлена Бейтмана відповів: «Дасте їм більшу зброю. І машини. І коли ви виявите ще яку-небудь громаду на кшталт Вільної зони в Чилі чи, скажімо, в Канаді, тоді Г’ю Петреллу ви зробите про всяк випадок міністром оборони і, може, почнете розсилати пошукові групи, бо врешті…»

Воно все лежить навколо, чекає, доки його підберуть.

— Покладімо його спати, — сказала Френ, підіймаючись на ґанок.

— Добре.

— А чому ти все-таки сидиш такий понурий?

— Правда?

— Правда-правда.

Він підняв пальцями кутики рота.

— Так краще?

— Набагато. Допоможи мені його вкласти.

— Залюбки.

Коли він ішов за нею в будиночок матінки Ебіґейл, він подумав, що було б краще, значно краще, коли б люди справді розбіглися й розселилися. Відклали організацію на якомога пізніший час. Саме від організації, як видається, усі проблеми. Коли клітини починають скупчуватись і темнішати. Немає потреби озброювати поліцейських, поки ті пам’ятають всіх на імена… в обличчя…

Френ запалила гасову лампу, світло було м’яке, жовте. Пітер, уже сонний, спокійно дивився на них. Він награвся. Френ перевдягла його в нічну сорочку.

«Будь-хто з нас може виторгувати собі хіба що час, — подумав Стю. — Час для життя Пітера, його дітей, може, дітей моїх праправнуків. Десь року до 2100-го — навряд чи довше. Може, й менше. То буде досить часу бідолашній старенькій матінці-Землі трохи відновитися. Сезон відпочинку».

— Що? — спитала вона: він виявив, що пробурмотів ті слова вголос.

— Сезон відпочинку, — повторив він.

— Що це означає?

— Усе, — сказав він і взяв її за руку.

Дивлячись на Пітера, він подумав: «Може, якщо ми йому розповімо, що сталося, він розкаже своїм дітям. Попередить їх: “Любі діти, оці іграшки — це смерть: вони палять, несуть радіацію і чорну чуму, яка душить людину. Ці іграшки — небезпечні: коли вони створювалися, диявол у людському мозку керував нашими Божими руками. Будь ласка, не грайтеся ними, любі діти, будь ласка, ніколи не грайтеся. Більше ніколи. Будь ласка… засвойте цей урок. Нехай вашим зошитом стане спорожнілий світ”».

— Френні, — сказав він і озирнувся подивитися в її очі.

— Що, Стюарте?

— Як ти вважаєш… люди коли-небудь хоч чогось навчаться?

Вона відкрила рота, щоб сказати, повагалася, промовчала. Мигтіла гасова лампа. Її очі здавалися дуже синіми.

— Не знаю, — врешті сказала вона. Здається, ця відповідь їй не сподобалася; вона постаралася сказати ще щось, чимось доповнити свої слова, але змогла тільки повторити: — Не знаю.

Коло замикається

«Нам потрібна підмога», — подумав Поет.

Едвард Дорн

Він прокинувся на світанку.

Чоботи були на ньому.

Сів і поглянув навколо. Лежав він на морському березі, на білому, мов кістка, піску. Над ним керамічне, безхмарне синє небо стояло високе й глибоке. Унизу бірюзове море налітало на риф і обережно відступало, коливаючись між дивними човнами, які були

(каное, каное з поплавцями.)

Він знав це… але яким чином?

Підвівся на ноги і ледь не впав. Його трусило. Важко він відбувся. Похмілля мучило.

Він розвернувся. Зелень джунглів так і кинулася в око: темна, густа хаща ліан, широкого листя, буяння квітів, які були

(рожевими, наче сосок хористки.)

Він знову здивувався.

Хто це така — хористка?

І до того ж, що таке сосок?

Побачивши його, залементував ара, полетів наосліп геть, налетів на товстий стовбур старого баньяна — і впав мертвим до його ніг, задерши ноги.

(Догори ногами на стіл подала.)[224]

Мангуста поглянула в його рум’яне, заросле щетиною обличчя — і померла від крововиливу в мозок.

(Схопили діти по ложці і ножу.)

Жук, який діловито біг стовбуром пальми ніпа, почорнів і висох, так що лишився тільки панцир, щойно крихітні електричні блискавки затріскотіли між його вусиків.

(Давай підливу сьорбати із його жу-жу-жу.)

«Хто я?»

Він не знав.

«Де я?»

А яка різниця?

Він пішов — пошкандибав — до краю джунглів. У голові в нього паморочилося від голоду. Звук припливу гудів у його голові, як шалене биття крові. Голова була геть порожня, немов у новонародженого.