Коли вони зупинилися пообідати холодними консервами, Стю спало на думку, що він іще не бачив Френні з по-справжньому великим животом. «Може, ще встигну». Але він гадав, що скоріше ні. Дедалі більше він починав вважати, що все сталося без нього — чи на краще, чи на гірше…

І ось за годину після обіду він і далі був настільки занурений у власні думки, що мало не налетів на Тома, який зупинився.

— Що там таке? — спитав Стю, розтираючи ногу.

— Дорога, — сказав Том, і Стю швидко підняв голову й роззирнувся.

Після довгої, зачудованої паузи Стю промовив:

— Щоб мене підняло та гепнуло…

Вони стояли на сніговій горі заввишки футів із дев’ять. Униз ішли круті схили на голу дорогу внизу, а праворуч стояв знак, на якому було просто написано «МЕЖА МІСТА БОУЛДЕР».

Стю розсміявся. Сів на дорогу й зареготав, дивлячись у небо, не зважаючи на здивований погляд Тома. Урешті він промовив:

— Вони дорогу розчистили! Бачив? Ми вдома, Томе! Ми вдома! Коджаку! Біжи сюди!

Стю витрусив решту «Собачої радості» на верхівку кучугури — і Коджак кинувся їсти, Стю тим часом курив, а Том дивився на дорогу, яка, немов шалений міраж, раптом виникла посеред миль і миль нетоптаного снігу.

— Ми знову в Боулдері, — тихо пробурмотів він. — Як є. «М-Е-Ж-А-М-І-С-Т-А», а це пишеться «Боулдер», Боже мій, так…

Стю поплескав його по плечу й викинув цигарку.

— Ну що, Томе. Ведемо себе красивих додому!

——

Приблизно за годину знову пішов сніг. О шостій уже було темно, і чорний асфальт шляху під ногами набув примарного білого відтінку. Стю тепер сильно шкутильгав, ледве йшов.

Том уже й питав його, чи не треба перепочити, але Стю тільки похитав головою.

О восьмій сніг став густішим, вітер посилився. Раз чи двічі вони не бачили дороги й налітали на кучугуру. Стало слизько. Том упав двічі, а потім, о чверть на дев’яту, Стю впав на нездорову ногу. Стиснув зуби, щоб не застогнати. Том підбіг йому на допомогу.

— Усе нормально, — сказав Стю і зміг підвестися.

Минуло двадцять хвилин — і вони завмерли на місці, почувши молодий, тремтливий голос.

— Х-хто йд-де?

Коджак загарчав, наїжачився. Том ахнув. І за виттям вітру Стю вловив ледь чутний звук, від якого його охопив жах: клацання гвинтівки, яку зняли із запобіжника.

«Варта. Вони виставили вартових. Ото сміх — пройти весь цей шлях і загинути від кулі вартового просто під торговельним центром “Тейбл Меса”. Що й казати — це б навіть Рендаллу Флеґґу сподобалося».

— Стю Редман! — крикнув він у темряву. — Це Стю Редман! — він ковтнув, почувши, як у горлі клацнуло. — А тут хто?

«Дурень. Це ж точно не зі знайомих…»

Але голос, який пролунав над снігами, здався знайомим.

— Стю? Стю Редман?

— І зі мною Том Каллен… Бога ради, не стріляйте в нас!

— Це не обман? — здається, вголос розмірковував вартовий.

— Ні, не обман. Томе, скажи що-небудь!

— Привіт, — слухняно промовив Том.

Запала тиша. Навколо літав сніг, завивала хурделиця. Тоді вартовий (таки справді знайомий голос) гукнув:

— У Стю в старій квартирі висіла картина. Яка?

Стю гарячково почав згадувати. Звук зведеної гвинтівки раз у раз чувся йому знову і заважав думати. «Боже ж мій, — подумав він. — Я тут стою під заметіллю і намагаюся пригадати, яка в мене на стіні картина була — у старій квартирі, він каже. Френ, мабуть, пішла жити до Люсі. Люсі все з тієї картини жартувала, казала, що на цих індіанців чатує Джон Вейн[221], тільки його не видно».

— Фредерік Ремінгтон! — на все горло крикнув він. — Картина зветься «Стежка війни»!

— Стю! — крикнув вартовий. На тлі снігу вималювався чорний силует, побіг до них, послизаючись. — Повірити не можу!..

Коли фігура наблизилася до них, Стю побачив, що то Біллі Ґерінджер, який своєю шаленою їздою створив їм стільки проблем улітку.

— Стю! Томе! І Коджак, їй-богу, Коджак! А де Ґлен Бейтман і Ларрі? Де Ральф?

Стю похитав головою.

— Не знаємо. Нам треба кудись у тепло сховатися, Біллі. Замерзаємо.

— Давайте, он прямо супермаркет. Я покличу Норма Келлоґґа… Гаррі Данбартона… Діка Елліса… Блін, та я все місто розбуджу! Це просто диво! Просто не віриться!

— Біллі!

Біллі розвернувся до них, і Стю пошкутильгав до нього.

— Біллі, у Френ мала народитися дитина…

Біллі притих. Потім прошепотів:

— Ой, бля, я ж забув…

— Вона народила?

— Джордж… Джордж Річардсон зможе сказати, Стю. Чи Ден Летроп. Він наш новий лікар, прийшов тижнів за чотири після того, як ви пішли, — раніше був вухо-горло-ніс, але він хоро…

Стю різко потрусив Біллі, перервавши його майже гарячкову балаканину.

— Що сталося? — спитав Том. — Щось із Френні?

— Розкажи мені, Біллі, — попросив Стю. — Будь ласка.

— У Френ усе добре, — сказав Біллі. — У неї все буде гаразд.

— Ти про це чув?

— Ні, я її бачив. Ми з Тоні Донаг’ю ходили в теплицю по квіти. Теплицю Тоні придумав, у нього там усе на світі росте — не лише квіти. Вона досі лежить у лікарні лише тому, що в неї, як там це зветься, римські пологи…

— Кесарів розтин?

— Ага, бо малий не тим боком ішов. Але нічого такого. Ми прийшли до неї через три дні після пологів, то було сьоме січня — два дні тому. Троянди їй принесли. Подумали, що це її порадує, бо дитина…

— Дитина померла? — похмуро спитав Стю.

— Ні, — сказав Біллі й дуже неохоче додав: — Ще ні.

Раптом Стю відчув, як віддаляється, падає в прірву… Почув сміх… вовче виття…

Біллі нещасним тоном швидко промовив:

— У дитини грип. Капітан Трипс. Люди кажуть — це кінець нам усім. Френні народила його четвертого числа, хлопчик, шість фунтів дев’ять унцій[222], спочатку дитина була здорова, і, мабуть, усі в Зоні напилися, Дік Елліс сказав, що це просто свято перемоги, а шостого числа… малий просто захворів. Такі справи.

Біллі, уже ледь не плачучи, додав:

— Захворів, от же ж бля, ось таке, їбать, вийшло «ласкаво просимо додому»… Мені пиздець шкода, вибач, Стю…

Стю взяв Біллі за плече й підтягнув ближче до себе.

— Спочатку всі казали, що йому стане краще, що це, мабуть, звичайний грип… чи бронхіт… чи круп якийсь… а лікарі кажуть, що в новонароджених такого практично не буває. У них якийсь природний імунітет, бо вони малі. А Джордж із Деном… вони за минулий рік стільки супергрипу надивилися…

— Що їм важко було помилитися, — закінчив за нього Стю.

— Ага, — прошепотів Біллі. — Ти все правильно зрозумів.

— Ну і херня, — пробурмотів Стю. Відвернувся від Біллі й кудись побрів.

— Стю, ти куди?

— У лікарню, — сказав Стю. — До моєї жінки.

Розділ 76

Френ лежала без сну, ввімкнувши лампу. Вона утворювала круг яскравого світла на її чистій білій постелі. Посередині того світляного кола догори обкладинкою лежала книжка Аґати Крісті. Вона не спала, але поволі куняла — у такому стані спогади набувають чарівної ясності й починають перетворюватися на сни. Вона збиралася ховати батька. Те, що сталося потім, не має значення, але вона намагалася звільнитися від паніки, щоб бути здатною це зробити. Це справа любові. Коли це було зроблено, вона може відрізати собі полуничного пирога з ревенем. Той шматок буде великий, соковитий, але дуже, дуже гіркий.

Півгодини тому до неї зайшла Марсі, і Френ спитала:

— Пітер ще не помер?

І навіть тоді, коли вона це казала, час, здається, роздвоївся, так що вона не була певна, котрого Пітера — дитину чи її нині покійного дідуся — вона має на увазі.

— Тихо, з ним усе добре, — сказала Марсі, але Френні побачила в її очах правдивішу відповідь: дитина, яку вона зробила з Джессом Райдером, зараз помирає в чотирьох зелених стінах. Може, дитині Люсі пощастить більше: адже в неї обоє батьків мають імунітет проти Капітана Трипса. У Зоні її Пітера вже поховали і покладають надії на жінок, які зачали після 1 липня. Це було дико, але цілком зрозуміло.