Відторгнення звик зазнавати мій спокій.

І кожній будові передує зламаність.

Отак я й горітиму, житиму, поки

Хтось гідно збиратиме мій анамнез.

Над прірвою в житі балансуватиму,

За крок до птахів і торкаючись зливи.

Дірки всі заповнить солодка смола та дим,

Всі ті, що їм стати б колись замалими.

Чатує мене з гострим лезом неназване.

Звикати довічно до ринв, стежок, колій.

Виводять вони часом рештки вина з мене,

Але це не зменшує мою винну повінь.

Усупереч зашморгам буднів і стогонам

Знаходжу святе, в час і простір заглиблене.

І смак його слів, що безодню спростовують,

Тече в мені травнями, червнями, липнями.

Ми з ним відбиваємо, ніби люстерками,

Почварні повсюдності власницькі поштовхи.

Й за все воздається. За все вкрай нестерпне

Листами, що здалеку. Небесною поштою.

Мов звірі поранені, ідем відсторонено

На зустріч з  туди й не туди поворотами.

За одним із них колись Ворон схоронить,

Цей майстер одвічного чинного спротиву.

А поки що -  міфи не всі розвінчані.

А поки - я йду через злам епох

І стрибаю, як по пласких камінчиках,

По передбаченнях із "Сільпо".